СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Капусняк

Храм, храмові, або престольні, свята в Україні відзначають у кожному населеному пункті у дні церковного свята своєї парафії. Ось і знову, дякувати Богу, ми дожили до нашого престольного свята – Покрови Пресвятої Богородиці. Храмові свята надавали можливість спілкуватися не тільки родичам, що мешкали в одному селі, а й тим, хто жив далеко. Їздили вгости, вшановували батьків. До престольного свята ретельно готувалися, свіжими святковими рушниками прикрашали не тільки церкву, а й кожну оселю. Варили великий обід, щоб вистачило пригостити гостей. Готували різноманітні страви: борщ, капусняк, вареники, налисники, печеню чи душенину з картоплею, голубці, пекли сирні запіканки, пироги з різноманітними начинками.

Моя тітонька Марія в цей день також готувала капусняк, який був для мене самим найсмачнішим.

Щоб приготувати капустняк потрібно:

•0,5 кг свинячої грудинки чи ошийка
•0,5 кг квашеної капусти
•половинка качана свіжої капусти
•0,5 склянки пшона
•1 морквина
•1 цибулина
•2-3 картоплини
•1 корінь пастернаку
•50 г сала, смалець
•5-6 зубчиків часнику
•зелень петрушки чи кропу
•сіль, перець до смаку

Зварити свинячу грудинку чи ошийок, вийняти з юшки, відділити кістки. М’ясо подрібнити і покласти у відвар. Вкинути покришену картоплю, додати добре промите пшоно і варити до напівготовності. Розтопити на сковорідці смалець, додати січену цибулю, терті на тертушці моркву, пастернак, петрушку, припустити (аби ледь підрум’янилось). Покласти в юшку. Дрібно посікти квашену та свіжу капусту. Вкинути у капусняк, добре вимішати, посолити , поперчити до смаку і варити на малому вогні до готовності.

Подавати на стіл, заправив-ши засічкою з сала, часнику, зелені петрушки та кропу. (Рецептом з нами поділилась наша читачка Світлана Ткачук

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Сорокалітні скитання євреїв

Від гори Сінай євреї рушили до Землі Обітованої (Ханаанської). Євреї не один раз нарікали на свою подорож. Господь карав їх за це, але по молитвах Мойсея милував.Коли ж євреї підійшли до межі Обітованої Землі, в пустиню Фаран, то за повелінням Божим послав Мойсей послів оглянути ії. Було обрано дванадцять чоловіків, по одному з кожного коліна. Посланці пройшли усю землю і, оглянувши її, повернулися через сорок днів. Вони знайшли там казкові сади, поля, луги, побачили великі укріплені міста. Також посланці принесли із собою зрізану там виноградну гілку з ґроном ягід, яке було таким великим, що її довелося нести на жердині двом чоловікам.

Та десять чоловіків з дванадцяти посланих (окрім Іісуса Навіна і Халева) бунтували людей: «Народ, що живе в тій землі, великий і сильний. Ми не можемо йти проти нього. Там ми бачили таких велетнів, що ми перед ними не більше, ніж сарана». Тоді євреї підняли крик, нарікаючи на Мойсея й Аарона за те, що вони вивели їх з Єгипту. Іісус Навін і Халев вмовляли народ не поставати проти Господа, бо Сам Господь допоможе заволодіти землею, обіцяною Богом їхнім батькам.Та євреї змовилися побити камінням Мойсея, Аарона, Іісуса Навіна і Халева, поставити нового начальника і повернутися в Єгипет.

Тоді слава Господня у вигляді хмари з’явилася у скінії перед усім народом. І сказав Господь: «До яких пір цей народ буде мене дратувати і не буде вірити мені при всіх знаменнях, які Я йому робив? В цій пустелі, хто нарікав на мене, загине і не увійде в Землю Обітовану, крім Халева та Іісуса Навіна». Мойсей благав Господа простити великий гріх народу, і Бог ради Мойсея простив бунтівний народ, але сказав: «Ви будете зазнавати покарань за гріхи ваші протягом сорока років».

Десятеро посланців, які нагнали страх своїми розповідями, вмить були вражені смертю перед скінією.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Ікона Божої Матері «Помічниця в пологах» (день вшанування 3 жовтня)

У всіх своїх життєвих потребах і обставинах віруючі люди звертаються по допомогу до святих Божих угодників чи до чудотворних ікон. Жінки, особливо в період вагітності, найчастіше моляться до Пресвятої Богородиці, яка сама пережила благодатне материнство і без болі породила Христа Спасителя, аби з Її допомогою подарувати світові нове життя.

Молодим жінкам, які планують у перспективі мати власних здорових дітей, або тим, які вже завагітніли, може прийти на допомогу чудотворна ікона Божої Матері, відома під назвою «Помічниця в пологах».

Назва цього святого образу говорить сама за себе. Свята Церква радить вагітним молитися перед цією іконою за щасливі пологи. Особливо часто майбутні матері хвилюються, якщо їхня вагітність має ускладнення або проходить з якимось порушеннями, коли породіллю кладуть до лікарні на збереження або коли не-правильно розміщений плід. У таких випадках треба старанно молитися Пресвятій Богородиці за щасливе закінчення вагітності і благополучну появу на світ дитини. Молитися потрібно й тоді, коли жінку опановують різні невмотивовані страхи та депресія. І відтак, заручившись небесним благословенням, жінці буде легше реалізувати бажання народити здорових дітей.

Зафіксовано багато випадків про те, що породіллям, які молилися перед цією іконою вдалося щасливо народити, навіть попри невтішні медичні прогнози. Більше того, є немало свідчень, коли навіть безплідним жінкам після старанних та слізних молитов перед чудотворною іконою «Помічниця в пологах» було даровано материнство. Тож віруючим людям потрібно завжди надіятися на милість Божу і не впадати у відчай. А Господь Бог по вірі нашій посилає нам. Молитися за тих, хто збирається народжувати, можна і їхнім рідним. Особливо дієвою така молитва буде тоді, коли підкріплюватиметься нашою участю у Богослужінні, сповіддю і Святим Причастям.

 Історія. Існує декілька типів ікон «Помічниця в пологах». Найбільш поширеним є зображення Богоматері з непокритою головою (рідкісний для православ’я випадок), Котра схожа на жінку, що збирається народжувати і обіймає Своїми руками лоно, в якому в повний зріст зображений Богомладенець Ісус, зі складеними хрестоподібно на грудях руками. Чимось цей іконографічний тип нагадує ікону «Знамення».

Відомим цей образ став нещодавно. У 1993 році одна літня парафіянка Свято-Миколаївського собору м. Серпухова (Росія), що приймала в себе вдома Святе Причастя від настоятеля цього храму, передала йому у дар Богородичну ікону. Ця ікона зберігалася у неї впродовж багатьох років панування атеїстичної влади. Ікона потемніла від часу, але на ній можна було чітко по-бачити Пресвяту Богородицю з немовлятком у лоні і напис «Поможеніє родам». Відбувалося це у період Великого посту. Настоятель розмістив святу ікону в храмі, де вона стала оновлюватися, і швидко зробилася знаменитою та популярною серед людей. Списки з цієї ікони розійшлися по всьому світу, допомагаючи багатьом жінкам.

Молитовна традиція. Перед іконою Пресвятої Богородиці «Помічниця в пологах» моляться за щасливі пологи і народження здорових дітей.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Акафіст

Слово «акафіст» у перекладі з грецької означає «гімн, при читанні якого не сидять», буквально «несидален». Першопочатково цим словом називали конкретний твір – особливий хвалебний піснеспів, акафіст до Пресвятої Богородиці «Взбранній Воєводі», котрий тепер виконується у свято Похвали Богородиці в суботу на п’ятому тижні Великого посту. Згодом ця назва стала загальною і поширилася на цілий жанр церковних піснеспівів, що укладалися на прославу Ісуса Христа, Богородиці, святих чи якихось значних церковних подій.

Усі акафісти складаються з особливих двадцяти п’яти пісень: тринадцяти кондаків (коротких молитов) та дванадцяти ікосів (більш розширених), які інколи проспівуються, а інколи прочитуються речитативом та закінчуються розлогою молитвою. У цих текстах розкривається зміст свята чи головні події з життя святих. Ікоси закінчуються співом «Радуйся…», а кондаки
«Алілуя…»

Читаються акафісти як в храмі (як частина спеціальних відправ чи молебнів), так і вдома, будучи приєднаними до ранкового чи вечірнього молитовного правила. Акафісти на честь святих читаються у день їх пам’яті.

Встановити достовірно творця першого акафісту тепер надзвичайно складно. Зазвичай його приписують відомому гімнотворцю Роману Солодкоспівцю (VI ст.). Але інші акафісти, які наслідували перший, почали з’являтися значно пізніше, десь на схилі Візантійської імперії в XIII–XIV ст. На даний час існує неймовірна кількість акафістів (близько 2 тис.), складених на честь Спасителя, Богоматері чи святих різними авторами і в різний час. Втім, використовувати можна лише ті, які отримали офіційне церковне благословення і відповідають духу та основам віровчення Православної Церкви. Використовувати «аматорські» акафісти не слід.

Популярність акафістів серед віруючих людей дуже велика. Це можна пояснити тим, що вони написані зрозумілою і більш простою мовою, ніж інші богослужіння, легко запам’ятовуються та не вимагають від людини значних інтелектуальних зусиль для свого сприйняття. Натомість богослужіння добового кола у цьому плані набагато складніші і тому не так популярні. Але, як висловився відомий літургіст і богослов архімандрит Кіпріан (Керн), «народну популярність акафістів та молебнів можна пояснити тільки послабленням інтересу до Літургії та інших уставних богослужінь». Звичайно читання акафістів приносить багато духовної користі, але вони можуть бути лише додатком, а не заміною повноцінного літургійного життя православного християнина. Акафісти не можуть бути прочитані замість відвідування храмових богослужінь, замість участі в таїнствах чи інших священнодійствах. Максимальну користь вони принесуть нам тоді, коли будуть доповнювати собою центр богослужбового кола та серцевину нашого життя у Христі – Пресвяту Євхаристію.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Чому Православна церква вважається істинною Церквою і в чому відмінність від Неї інших конфесій?

Сучасну людину, яка знаходиться в духовному вакуумі і постійно шукає «свої шляхи» до Бога, цікавить і хвилює багато запитань. Що таке Церква, хто її заснував і де вона знаходиться?Чому так багато конфесій? Чому кожна з конфесій претендує на істину в останній інстанції? З іншого боку, від деяких (якби не сказати багатьох) віруючих можна почути: та яка різниця, до якої церкви ти ходиш, Бог один. Давайте спробуємо розібратися в цій антиномії.

«Збудую Церкву Мою і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16.18). Ці пророчі слова Засновника Церкви Господа Ісуса Христа всім нам добре відомі. Відразу ж звернемо увагу, що Христос сказав «збудую Церкву...», а не «церкви». І це підтверджує й апостол Павло: «Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Котрий над усіма, і через усіх, і в усіх нас» (Єф. 4.5-6). Отже, Церква дійсно ОДНА, яку ми і сповідуємо це в Символі віри, кажучи: «Вірую во єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву». Цебто ми віримо, що Церква, в повному розумінні цього слова, може бути тільки одна – Христова.

Слово «церква» походить від грец. «кіріє ікон» – «дім Господній». Але що таке церква? У сучасній мові є декілька понять. По-перше, церква асоціюється з храмом, спорудою чи місцем, де вірні збираються на спільну молитву, де звершуються Таїнства та обряди. По-друге, з точки зору сучасної людини – це громадська організація, яка має своє керівництво (патріархів, митрополитів, єпископів, священиків), членів (вірних) та власність (храми та монастирі) і т. д. Але всі ці поняття неповні і однобокі. Церква, як каже нам Біблія, заснована на Крові Христа (Діян. 20.28); Глава Церкви – Сам Христос (Кол. 1.18; Єф. 1.22; 5, 23); вона є стовп і утвердження істини (1 Тим. 3, 15) і, що найголовніше, – Церква є Тіло Христове (Кол. 1.24; Єф. 1.23). Христос – Боголюдина, Він «учора і сьогодні і навіки Той же» (Євр. 13.8). У Христі поєдналися дві природи – Божа і людська. Він воплотився від «Духа Святого і Марії Діви істав Чоловіком» (Символ Віри). Що у Христі людського? Він в усьому подібний до нас, окрім гріха. А що Божественного? Він є Бог, Предвічний Син Божий. Тобто, Христос – це Бог, який явився у плоті (1 Тим. 3,16). Так і Церква, яка є Тілом Христовим, водночас має Божественну
і людську природу. Ознаки людської природи Церкви ми вже окреслили (керівництво, члени, власність). А Божественна природа Церква виражена в Символі Віри, згідно з яким Церква – єдина, Свята, Соборна і Апостольська. Пілат запитав Христа: «Що є істина?» (Ін.18, 38), але
істина – це не «що», а «Хто». Сам Господь каже про Себе: «Я є Дорога, Істина і Життя» (Ін.14, 6). Оскільки Христос є Істина, а Церква є Тілом Христовим, то вона є теж Істинною Церквою, і повинна бути одна, як одним є тіло єдиної Боголюдини. Церков не може бути багато, як не може бути багато Ісусів Христів. Ця єдина Церква і є скарбницею повноти Божої правди і благодаті. Істина перебуває в Церкві не на 50 чи 90 відсотків, а на всі 100, і якщо цього немає, то це – не Церква. (Продовження в наступному номері)

ПРИТЧІ. Подібність

У швидкісному японському поїзді їхав християнський місіонер і читав молитви з молитвослова. Від несподіваного поштовху з книжки на підлогу випала іконка Божої Матері. Поруч сидів маленький хлопчик. Він нахилився і підняв іконку. Але, перш ніж віддати, з дитячою цікавістю роздивився її:
- Хто ця гарна жінка? – запитав хлопчик.
- Це, це... моя мама, – на мить задумавшись, відповів місіонер.
Хлопчик уважно подивився на нього, тоді знову на іконку і промовив:
- Ти на неї зовсім не подібний.
- Це правда, – усміхнувся місіонер, – але хочу тобі сказати, що все своє життя я старався хоч трішки стати подібним на Неї.
А на кого хочемо бути подібні ми? Чи розпізнаємо ми в собі риси нашого Небесного Отця і Пречистої Матері? Чи є ми їхніми достойними дітьми?

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ. Наші на Соловках: враження паломника

Соловецький Спасо-Преображенський чоловічий монастир, в якому мені довелося побувати двічі, знаходиться майже на краю світу – в Архангельській області на півночі Росії на Карельському архіпелазі в оточенні Білого моря.

Добиратися сюди непросто, з наших місць приблизно 35 годин, але воно того варте...

Перше чернече поселення засноване тут Германом та Саватієм ще в 1429 році, а сам монастир – в 1436 році ченцями Зосимом і Германом, мощі яких донині покояться в цих місцях.

Розквіт обителі, який пов’язують з ім’ям ігумена монастирського собору Филипа, припав на XVI століття, коли завдяки зразковій господарській діяльності, благодійним вкладам меценатів та царя було покладено багато сил на благоустрій та будівництво двох великих храмів: на честь Успіння Пресвятої Богородиці та Преображення Господнього.

Тут же, на Анзерському острові, шанують ім’я преподобного Єлеазара – засновника Свято-Троїцького Анзерського скиту, що передбачив ченцеві Микиті Мініну (згодом Нікону), який подвизався в Скиті з 1635 року, його Патріарше майбутнє, а царю Михайлу Федоровичу – народження царевича Олексія. У 1757 році були знайдені нетлінні мощі св. Єлеазара, але з часом втрачені, і наразі їх місцезнаходження невідомо.

Чернече життя на островах тихе та смиренне. Краса природи, спокій та Божа Благодать.

Але Соловки сьогодні – це ще й людська пам’ять про тисячі поневолених та замордованих, територія невтамованого горя та безмежного суму, вкраденого майбутнього та невиправданих страждань неугодних царському, а згодом і більшовицькому режимам. Здається, тиша тут особлива – зі стогоном людським. І хоча епоха трагедій далеко позаду, але таке незабувається,
час тут немовби зупинився. Глибокий смуток є частиною повітря та самого життя, а тиша –шанобливою даниною душам невинно загиблих. Саме це я назвав би відмінністю соловецьких духовних традицій від решти святих місць. Тут неможливо думати про щось буденне та інше, окрім молитви. Така атмосфера.

Звісно, що будь-яка історія впливає на свідомість людини, але найбільші враження за п’ять днів мого перебування в Соловецькому монастирі я отримав саме від служб.

Якось під час Літургії до мене несподівано звернувся чернець з проханням прочитати молитви. Це було досить незвично, але я взяв в руки молитовник і став читати уважно, неспішно та виразно, до свого багаторічного досвіду відповідно, але на мій подив він подав знак руками: ні, не так – тихіше, смиренніше, будь ласка…

Так само, як на Афоні деякі монастирі, ця обитель не є відкритою для сторонніх, ченці відгороджені від суєти сучасного світу. Зима тут сувора, а умови життя прості. Ігумен Голгофо-Розп’ятського скиту о. Євлогій, з яким довелося познайомилися на Афоні, є його настоятелем з 90-х років минулого століття. І хоча від нього залежить життя всього скиту, виглядає він скромною, смиренною людиною та справжнім батьком кожному насельникові, з якими щодня окремо веде душевні бесіди. Живе він доволі скромно: маленька хатинка посеред лісу, тапчан, молитовний куток з образами, пічка – нічого зайвого.

З історії відомо, що певний час монастир, як фортеця був опором новітнім реформам Патріарха Нікона, тому від старообрядництва тут залишилися деякі речі та традиції, як, скажімо, молитовні співи по гачкам замість нот, що ведуть своє походження від раннього Візантійського церковного співу.

З 1992 р. монастир відроджується. Відновилися давні традиції, заново споруджені поклонні хрести, а сам Соловецький історико-культурний комплекс включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Навігація до Соловків припиняється наприкінці вересня. Природа навкруги завмирає, але це ніяк не впливає на життя монастиря, соборів, скитів. Все рухається своєю чередою…

Зі слів С. Єгорова записано О. Мартіним  

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Світлосяйна і непереможна Покрова

Свято Покрови Пресвятої Богородиці з любов’ю називають у народі третьою Пречистою, адже цим святкуванням завершується цілий цикл свят, приурочених до прослави Божої Матері. Хоч і виникло це свято у далекій Візантії, але глибоким корінням увійшло в духовність та ментальність нашого народу. Відображення цього знаходимо в типово українських іконах на честь Покрови, у назвах багатьох сіл і селищ України. А також в численних храмах та соборах на честь Покрови Богородиці, котрі з найдавніших часів будувалися на наших землях. Прихильність до образу Божої Матері як Покровительки і Захисниці нашого народу золотою ниткою тягнеться від княжих часів аж по сьогодні. Секрет цієї прихильності полягає в тому, що мова йде не про земну, а про небесну підтримку. А такого заступництва і опіки хоче кожна людина, кожна родина і народ. Тому свято Покрови завжди було і є для нашого народу днем великого вияву любові і вдячності до Пресвятої Богородиці та днем радісної прослави і звеличення Її материнської опіки.

Свято Покрови має давню історію. Існує щонайменше декілька версій події, що лягла в основу свята, але всі вони пов’язані з Константинополем та іменами святих Андрія Юродивого та Єпифанія. Початок Х ст. позначений в історії Візантійської імперії численними нападами ворогів. У 910 році під час облоги Константинополя сарацинами городяни зібралися у Влахернській церкві, благаючи заступництва Божої Матері перед лицем неминучої небезпеки. У цьому храмі зберігалися особливі святині, пов’язані з Богородицею, зокрема: частина Її одягу (мафорій) та частина поясу, перенесені сюди з Палестини ще в V ст. Гарячою молитвою перед цими святинями розпочали жителі Константинополя оборону міста. І Вона милостиво відповіла на прохання вірних, і навіть більше – Сама з’явилася у храмі під час Богослужіння, щоб переконати у своєму заступництві. Не всі сподобилися бачити це дивне явління Богородиці у Влахерні, але благодатні наслідки Її опіки відчули всі без винятку. Побачив Божу Матір лише святий Андрій Юродивий, котрий разом зі своїм учнем Єпифанієм отримав честь бути очевидцем чуда, аби засвідчити його перед іншими. Угодник Божий Андрій побачив Пресвяту Діву Марію, котра йшла в повітрі, оточена сонмом святих та ангелів. Наблизившись до вівтаря храму, Пречиста схилила коліна і ревно молилася, а по закінченні молитви зняла зі Своєї голови покривало-омофор і широко розпростерла його над людьми, що були в храмі, захищаючи їх від ворогів видимих та невидимих. Сяйво небесної слави осінило Діву Марію, а омофор в Її руках променився ясніше сонячного проміння. Звертаючись до Свого Сина, Пресвята Діва просила: «Царю Небесний, прийми кожну людину, що молиться Тобі і закликає Моє ім’я на допомогу, щоб ніхто не відійшов не вислуханий і без нічого». Дивне видіння Богородиці тривало якусь мить і зникло, але натомість залишилася благодать Її заступництва і допомоги. Християнський народ Константинополя переміг численних ворогів. З допомогою Богородиці і Її нездоланної Покрови.

Від тієї хустки-покрови і свято дістало свою назву. Покров-омофор став символом турботи і заступництва Пречистої Діви Марії. Український народ, прийнявши православну віру від Візантії, перейняв і традицію святкування Покрови, завжди у хвилини небезпек заручаючись Її допомогою. Храми освячені на честь цього свята відомі принаймні з ХІІ ст. В одній з похвальних пісень Покрови знаходимо слова: «З чинами ангелів, Владичице, з чесними і славними пророками, із верховними апостолами і священномучениками, із архієреями за нас грішних Богу молися, що в Руській землі свято твого Покрову прославляємо».

Часи козаччини в Україні теж невіддільні від шанування Божої Матері Покровительки. До Її заступництва особливо зверталися запорізькі козаки. Перед важливою подією чи справою вони завжди молилися своїй святій Покровительці, а у військові походи неодмінно брали ікону Покрови. В Україні виник навіть особливий іконографічний тип – козацька Покрова, де зображено Божу Матір, яка омофором покриває козацьку старшину, духовенство, народ, що з мольбою звертаються до Неї. У кожному новому січовому таборі запорожці будували Покровську церкву, котру утримували своїм коштом. Подібні храми будували у багатьох селах та слободах Гетьманщини, у центрах паланок та на всіх великих річках.

Покрова настільки шанувалася запорожцями, що на храмове свято вони збиралися до Січі навіть тоді, коли там була епідемія чуми. Віддане шанування Богородиці, і зокрема Її свята Покрови, козаками було зрозумілим. По-перше, Покрова, символізуючи захист християн у їх боротьбі з мусульманським світом, виявилася найбільш близькою для козаків, які головною своєю метою вважали захист православної віри і рідної землі. Крім того, часте перебування у військових походах, постійна небезпека з боку агресивних сусідів спонукали запорожців звертатися по допомогу і заступництво до небесних сил. І Пресвята Богородиця – Заступниця Усердна, завжди була на стороні Правди, допомагалатим воїнам світла і добра, які захищали свою віру, свою домівку, свою Вітчизну.

Сподіваємось і ми на Її всесильну поміч. Може, як і тоді, в той далекий для нас час, так і тепер Цариця Небесна милостиво покриє Своїм омофором стражденний український народ, захищаючи від бід та скорбот, від нападів супротивників, що явно і підступно повстають проти нас. Хто знає, може й тепер, як і у Влахерні за молитвами великої української громади, Божа Матір у сяйві небесної слави зійде видимо до нас, даруючи перемогу, мир і злагоду народу України.

Протоієрей
Ростислав Корчак

ПОДІЇ. Архіпастирські служіння

У вересні Його Високопреосвященство Високопреосвященнійший Іларій, архієпископ Макарівський, вікарій Київської митрополії тричі відвідав Білогородське благочиння.

19 вересня на свято Спомину чуда Архистратига Божого Михайла, що в Хонех, Його Високопреосвященство спільно з духовенством благочиння відслужив Божественну літургію у Свято-Михайлівському храмі с. Музичі (настоятель протоієрей Михайло Прокопишин).

20 вересня напередодні свята Різдва Пресвятої Богородиці архієпископ Іларій молився за Всенощним бдінням у Різдва-Богородичному храмі с. Гореничі (настоятель протоієрей Анатолій Оверковський).

26 вересня у переддень свята Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього владика очолив Божественну літургію у Свято-Покровському храмі с. Шпитьки з нагоди 20-ліття ієрейської хіротонії настоятеля храму протоієрея Андрія Кобильчука. Архієпископ Іларій привітав отця Андрія зі знаменною датою і за старанні труди на ниві Христовій вручив йому від імені Предстоятеля УПЦ Блаженнішого митрополита Онуфрія високу церковну нагороду – орден святителя Димитрія, митрополита Ростовського.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Овочева печеня

Богородичні свята (Успіння Пресвятої Богородиці, Перша Пречиста – 28 серпня; Різдво Пресвятої Богородиці, Друга Пречиста – 21 вересня; Введення в храм Пресвятої Богородиці, Третя Пречиста – 4 грудня) є суттєвою сторінкою святкового календаря українського народу. Возносячи молитви Господу, завжди зверталися і до Пріснодіви Марії – благодатної заступниці та охоронниці людей, Богородиці, яка стала об’єднуючим началом між Богом і родом людським. Різдво Пресвятої Богородиці відзначається християнами як свято радості. В цей день не працювали, не постували, а після храму збирали гостини, які підкріплювалися святковим застіллям. Окрім обов’язкової риби, готували всілякі м’ясні страви: борщ із свининою чи птицею, печеню та душенину з м’ясом, різноманітну городину, фаршировану м’ясною начинкою, голубці, пироги, вареники. Готували багато страв з сиру.

Щоб приготувати печеню потрібно:

•0,5 кг картоплі
•0,5 кг баклажанів
•2–3 морквини
•0,5 кореня селери
•1 корінь пастернаку
•2–3 цибулини
•олія, квас-сирівець, цукор, сіль
•3–4 свіжих помідора
•2–3 зубчика часнику
•зелень петрушки

Картоплю почистити і порізати кубиками. Баклажани ошпарити, звільнити від шкірки і покришити. Почищені моркву, пастернак і селеру потерти на тертушці. Цибулю дрібно та посікти. По черзі підсмажити на олії картоплю (не до повної готовності), корінці, припустити до прозорості цибулю. Все разом скласти у каструлю, залити окропом і тушкувати на середньому вогні. Коли картопля дійде до готовності, заправити трохи підсолодженим квасом-сирівцем або тушкованими й перетертими без шкірки помідорами. Ще трохи притушкувати.

Подавати до столу, заправивши посіченою зеленню й тертим часником.

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Скінія

Євреї стояли табором біля гори Сінай цілий рік. У цей час Мойсей, згідно веління Божого, влаштував скінію чи переносний, у вигляді намету, храм. Скінію було влаштовано з дорогих тканин, підвішених до стовпів. Вона мала три відділи: двір, святилище і Святая Святих.

У двір входив народ для молитви; там стояв жертовник, на якому приносили жертви, стояв мідний умивальник.

У святилище входили священики; тут знаходився стіл з дванадцятьма хлібами, золотий семисвічник з сімома лампадами і олтар кадильний – жертовник, на якому священики кадили фіміам.

У Святая Святих, відокремлене від святилища завісою, міг входити тільки первосвященик, та й то лише раз на рік. У Святая Святих стояв Ковчег Завіту.

Ковчегом або кіотом Завіту називалася скриня, зроблена з дерева та обкладена всередині і ззовні золотом, із золотою кришкою і золотими на ній зображеннями двох херувимів. У Ковчезі Завіту зберігалися скрижалі із заповідями, чаша з манною, жезл Ааронів, а згодом і священні книги.

На двох сторонах Ковчегу було по два золотих кільця, куди вкладалися позолочені жердини, щоб носити його.

Коли скінія була готова, Мойсей освятив її з усіма її приналежностями священним миром. При цьому слава Господня у вигляді хмари, що супроводжувала євреїв на шляху, покрила скнію, і з того часу завжди знаходилась над нею.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Мученики Адріан та Наталія (день вшанування 8 вересня)

Вони були молодим подружжям, хоч і прожили разом лише рік. Адріан і Наталія походили з азійського міста Нікомедії і жили при імператорі Максиміані (305–311 рр.), за часі якого невинна кров християн потоками заливала вулиці міст і сіл. Переслідувані християни, рятуючись, переховувались в печерах скелястих гір. Але імператор заохочував місцевих жителів за матеріальну винагороду вистежувати християн і доносити на них владі. Одного разу імператору донесли, що неподалік від міста в одній з печер переховуються християни, які ночами моляться своєму Богу. Максиміан одразу вислав військову сторожу, яка знайшла 23 християн. Закувавши у залізні кайдани, їх відвели в місто на суд до імператора. Перед судилищем послідовників Христа нещадно побили, а потім кинули в темницю, доки не повмирають.

Серед урядовців, які засідали у судилищі, головуючим був 28-річний чоловік на ім’я Адріан. Вражений мужністю християнських мучеників, які готові були віддати за віру власне життя, Адріан вирішує і сам стати християнином. Коли про це доповіли Максиміану, він зажадав у свого урядовця негайних пояснень. «Чи ти з’їхав з глузду і хочеш померти? – запитав імператор. – Зараз же принеси жертву богам і благай у них прощення». На це Адріан відповів: «Я не втратив розуму, а навпаки здобув його, бо пізнав істинного Бога». Тоді імператор наказав закувати його в кайдани і посадити в темницю разом з усіма.

Адріан мав молоду дружину Наталію. Коли вона дізналася, що чоловік став християнином, то дуже зраділа, бо і сама була прихильницею Христа. Вона поспішила до чоловіка і почала підбадьорювати його. Невдовзі Наталія побачила свого чоловіка на порозі дому і не хотіла впустити його, бо подумала, що він відрікся від Христа і його звільнили. Але Адріан сказав їй, що його відпустили лише на декілька годин, аби сповістити дружині дату своєї страти. Дізнавшись правду, Наталія зі сльозами духовної радості, зустріла чоловіка і, попрощавшись з ним, провела його аж до в’язниці. Вони не плакали, але дякували Богу і просили у Нього допомоги мужньо витерпіти усі випробування.

Через сім днів в’язнів повели на страту. Після страшних тортур Адріан чудом залишився живим. Його знову віднесли у в’язницю, а вірна Наталія йшла слідом за ним. За наказом імператора жінок було заборонено впускати до в’язниці, аби вони морально не підтримували своїх чоловіків. Тоді Наталія постригла волосся і перодягнувшись в чоловічий одяг прийшла до свого чоловіка. Насамкінець, з повеління Максиміана, решті мученикам важким молотом роздробили кістки, а тіла намагалися спалити. Наталія взяла собі руку свого чоловіка, а решту тіла християни таємно відвезли до Візантії і захоронили.

Невдовзі після цього, один багатий чоловік захотів одружитися з молодою вдовою Наталією, і вона, боячись, що імператор присилує її до цього шлюбу з язичником, виїхала до Візантії, де днями і ночами молилася на могилі свого чоловіка. Якось знесилена вона там заснула і побачила уві сні Адріана, котрий сказав їй, що незабаром скінчаться її душевні муки і Бог забере її у вічність, де вони будуть разом. Сон справдився. Через декілька днів Наталія тихо і спокійно відійшла до Господа. Церква шанує її як безкровну мученицю, яка разом зі своїм чоловіком, мучеником Адріаном, молиться за нас перед Небесним престолом Всевишнього.
Мученики Адріан та Наталія вшановуються як помічники в благочестивому шлюбі, молитвеники про вірність та згоду між чоловіком та дружиною.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Церковні треби

У відповідності до різних життєвих ситуацій у Православній Церкві існують різноманітні чинопослідування, які отримали загальну назву – треби, так як здійснюються згідно з приватними потребами віруючих. Основні види треб – це молитви за живих та померлих, а також освячення різноманітних речей, їжі та житла.

Посилене моління за живих називається молебнем. Молебні відрізняються від загальних богослужінь тим, що вони значно коротші і характеризуються певною конкретикою щодо тої чи іншої життєвої потреби. Преподобний Амвросій Оптинський говорив, що молитва на молебні буває «коротенькою, але гаряченькою». Молебні можуть бути як загального, так і приватного (заказного) порядку. Заказні молебні здійснюються священослужителями на прохання людей індивідуальним чином (наприклад: молебень за щасливу подорож, за успішне навчання, лікування, за добрий початок справи або молебень в подяку Богові за Його добро-дійства).

Окрім приватних молебнів існують також загальні молебні, наприклад, молебень на освячення води, на Новий рік, молебні під час стихійних лих, молебні на честь великих свят (Торжества Православ’я, Різдва Христового). Такі молебні служаться в храмах при загальному зборі віруючих. Часто разом з молебнями поєднуються читання акафістів і канонів різним святим, а по їх завершенні віруючі помазуються освяченим єлеєм або окроплюються святою водою.

Православна Церква своїми богослужіннями намагається охопити і освятити усе життя віруючої людини, а також і ті предмети, якими ми користуємося, та їжу, котру ми споживаємо. Так, існує чин освячення будинку, автомобіля, криниці, поля. У день Світлого Христового Воскресіння, Пасхи, освячується їжа, а в день Преображення Господнього – фрукти.

Щодо замовлення приватних треб, то віруючі люди повинні особисто звернутися до священика або до найближчого православного храму і узгодити зручний для себе час. До заупокійних або поминальних треб відносяться панахиди і відспівування (похорон). Після смерті тіла душа людини успадковує або вічне блаженство, або нескінченну муку. Це залежить від того, як було прожите це коротке земне життя. Але немало залежить і від молитви за померлого. Преподобний Макарій Великий одного разу в пустелі побачив людський череп, котрий силою Божою розповів йому, що навіть найгірші грішники отримують певні полегшення у потойбічних стражданнях, якщо за них моляться в церкві. Не поминаються Церквою лише ті померлі, які не були членами Церкви, які відкрито заявляли про своє безбожництво, і ті, що наклали на себе руки (самогубці), бо тим самим заперечили свою надію на всяке Боже милосердя.

Відспівування померлого (похорон) повинне звершуватися на третій день після смерті. Найкраще робити це у храмі чи каплиці, або на кладовищі, у крайньому випадку – дома. Обов’язково потрібно захоронювати тіло в землю. Кремація – це не властивий для християнства звичай, котрий прийшов до нас від східних культів. Навіть, якщо померлий заповідав кремувати себе заздалегідь, то порушувати цю його передсмертну волю не буде гріхом. В 9-й і 40-й дні після смерті обов’язково потрібно замовити в храмі панахиду – моління за прощення гріхів померлого. Панахиди належить здійснювати і у майбутньому: у дні народження, смерті чи іменин померлого. Потрібно подавати записки з іменами померлих і в особливі поминальні дні визначені Церквою – батьківські поминальні суботи. Можна це робити і за кожною Літургією, яка служиться в храмі. Особливою благодаттю для душ померлих є, коли їхні рідні, замовляють в храмі довготривалі поминання: на 40 днів (сорокоуст), на півріччя або рік. Існують також заупокійні поминання з читанням Псалтиря або й довічні поминання в монастирях. Можна поминати померлих і на кладовищах. Відвідуючи кладовища, не годиться паплюжити пам’ять померлих розпиванням спиртних напоїв, покладанням на могилу цигарок і т. д. Краще запалити свічечку чи лампадку і промовити молитву або хоча б перехреститися.

Варто пам’ятати, що будь-яка священнодія, яку ми замовляємо в храмі для своєї потреби, повинна супроводжуватися і підкріплюватися нашою вірою. Тоді Господь обов’язково почує нас і обдарує Своєю допомогою.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Як ставиться Церква до громадянського або так званого «пробного» шлюбу?

Ні для кого не секрет, що дедалі більше молодих пар живуть спільно без державної реєстрації шлюбу та церковного благословення, інформуючи друзів та знайомих, що в них, мовляв, вільні стосунки в рамках «громадянського шлюбу». І розцінюють такий «шлюб», як підготовку до подальшого спільного життя, як прояв особистої свободи і засіб зберегти свіжість та романтичність стосунків. І в цьому їхня перша помилка. Насправді ж, поняття «громадянський шлюб» не має нічого спільного з тим, про що йдеться. Громадянський шлюб– це союз чоловіка і жінки, оформлений в органах громадянської влади, але без участі Церкви. Незареєстровані ж ані Церквою, ані державою стосунки між чоловіком та жінкою насправді означають просто співмешкання або, як кажуть у народі, «життя на віру». А Церква трактує такі стосунки однозначно як один з гріхів – гріх блуду. Відповідно і ті, що живуть у «вільному
шлюбі» перебувають у стані перманентного блуду. А блуд, або блудодіяння, є одним із смертних гріхів.

Люди, які живуть без укладання шлюбу, не тільки знаходяться поза сімейними законами, вони перебувають і поза Церквою. Вони самі позбавляють себе участі в Таїнствах. Якщо людина, що живе в блудному співжитті, захоче прийняти хрещення, вона повинна спочатку або укласти законний шлюб, або залишити всякі плотські стосунки зі своїм партнером, в іншому випадку до Таїнства її допускати не можна. Церковні канонічні правила для тих, хто впав у блуд також дуже суворі. Їм забороняється причащатися, поки вони не покаються і не понесуть епітимію (покуту).

Хтось може сказати, що він маловіруючий і його це не стосується. Але у будь-якому випадку «гріх – це беззаконня» (1Ін.3, 4). Тобто, порушення законів духовного життя. А порушення як фізичних, так і духовних законів веде до біди, до саморуйнування. На гріху, на помилці нічого хорошого побудувати не можна. Якщо під час закладення будинку буде допущений серйозний інженерний прорахунок, будинок довго не простоїть. Це ж стосується і сім’ї. Вона не може починатися з беззаконня.

Проте деяких людей усі ці застереження не зупиняють від спроби репетиції сімейного життя. Виправдовують вони себе здебільшого одним аргументом, мовляв, життя у парі будується не на папірці чи штампі в паспорті, а винятково на коханні та довірі. Але якраз довіри і любові у такому «шлюбі» немає. Що лежить в основі «громадянського шлюбу», «пробних стосунків»? Страх перед майбутнім, перед обставинами, собою! Небажання брати на себе відповідальність, приймати рішення за своє життя і за життя супутника характеризується незрілістю, духовною мізерністю. Але ось у чому парадокс: люди сходяться без зобов’язань, боячись відповідальності, і думають, що з часом вони краще розберуться в своїх стосунках, стануть ближчими, але насправді роки «псевдошлюбу» не додають їм ні відповідальності, ні зрілості, ні впевненості. Сучасний психолог Курпатов назвав «громадянський шлюб» квитком з відкритою датою. «Партнери завжди знають, що квиток у них є, тому, коли що не так, в
будь-який момент – махнув і будь здоров, щасливо залишатися. З таким підходом не має мотиву вкладатися у відносини по повній програмі – адже це все одно, що ремонтувати
квартиру, яку знімаєш».

Якщо спокійно подумати про мотиви, які спонукають людей до «пробних» стосунків, то подібні взаємини між людьми, крім дешевого «торгашества», ніяк по-іншому не назвеш. Це навіть не самообман, це реальний виклик таким святиням, як Бог, Церква, любов, людяність. Священне Писання говорить про святість шлюбу. У сімейних взаєминах між чоловіком і жінкою немає партнерів, немає таких звичних для слуху «половинок», а є одне ціле, котре об’єднав Бог. Тільки на фундаменті віри, відповідальності, любові і Божих заповідей можна побудувати шлюб не лише на все життя, але який буде звершений на небесах.

ПРИТЧІ. Про головне

Якось молодий і життєрадісний чоловік каже своєму батькові:
- Батьку, порадій за мене, я поступив в інститут, буду юристом. Я почуваюся таким щасливим!
- Добре, сину, – відказав батько. - А що буде потім, коли вивчишся?
- Через п’ять років я отримаю диплом і залишу ВУЗ.
- Ну, а далі?
- Далі... Далі я буду працювати з усіх сил, аби стати успішним юристом.
- А далі?
- Далі, сподіваюсь одружитися, створити сім’ю, народити дітей, вивчити їх, побудувати будинок.
- А що далі?
- А далі, мабуть, піду на заслужений відпочинок, буду радіти щастю своїх дітей, чекати внуків.
- А що ж буде потім? – не відставав батько.
- Потім? Потім мені, напевно, потрібно буде померти.
- Дорогий сину, – промовив батько, – а що ж буде потім?!

Син схилив голову і після довгої паузи сказав:
- Дякую тобі, тату, що нагадав мені ПРО ГОЛОВНЕ.

Кожна людина народжується для того, щоби підготуватися до Вічності, до зустрічі з Богом. Все інше лише сприяє або перешкоджає цьому.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Де взяти справжнього чоловіка?

За власними спостереженнями, одностайними свідченнями та скаргами батьків і педагогів проблемних дітей (переважно хлопчиків) в останні роки стає дедалі більше. Змалюємо приблизний портрет сучасної дитини – «важкого» хлопчика, віком, скажімо, 8–10 років.

«Легко збудливий, погано концентрує увагу, швидко втомлюється, поверхневий, часто не має виражених творчих, пізнавальних інтересів, прагне лише до розваг, легко піддається поганому впливу, не прогнозує наслідки своїх вчинків (спочатку робить, потім – думає), недисциплінований. У той же час він амбітний, має завищені претензії на лідерство за відсутністю потенціалу, часто тривожний і навіть лякливий, однак, маскує своє боягузтво бравадою. Відчуваючи безкарність, така дитина може вдаватися і до свавілля. Ставиться до оточуючих та родичів по-споживацьки, як до об’єктів маніпулювання, не рахується з переживаннями інших, у разі вигоди легко може обдурити, не визнає своїх помилок, не відчуває справжнього каяття, безсовісний».

Заходить така дитина до кімнати, де відпочиває його бабуся: «О, розляглася на моєму місці, злазь, я прийшов мультики дивитися!» Бабуся підвелася, звільнила диван та ображено пробубоніла: «Ти мене образив, я з тобою не розмовляю». Правильна реакція? Звичайно, ні!По-перше, дорослі не мали би відповідати дітям образою на образу, по-друге, не повинні забувати, що дитина не має десятків років життєвого досвіду та загартованої психіки. Тому результат для бабусі-виховательки виявився протилежним – з негативними наслідками як для неї, так і для онука. Дедалі буде гірше.

 Доводилося мені чути, як ще одна бабуся щоночі чекає на дорослого онука з гульок до другої чи третьої години, аби нагодувати. Чи не може він сам собі розігріти вечерю? Може, але так навчений, йому «приємно», щоб це зробила саме бабця. Змінити щось вона не в силах, тому що він давно не просить, а жорстко вимагає.

Я би запитав у жінок, чи хотіли б вони мати такого чоловіка? Кожний має свою уяву про виховання. Бабусі з наведених прикладів також. Ми роками вчимо математику, мови, намагаємося бути фахівцями, але мало хто навчається бути гарними батьками.

Деякі з таких вихователів своєрідно реагують на батьківські поради, вважаючи себе поза критикою. В старі часи сторонні часто втручалися у бійки дітей та сповіщали батьків про поведінку дітей у дворі. Одні дякували, інші казали: «Не ваша справа, займайтеся краще своїм телепнем!», і залишалися наодинці зі своїми уявами.

Отже, це складна справа. «Більше любові, більше праці – кращий результат», – скажете ви. Залишається зрозуміти, де закінчуються справжні почуття до власної дитини і починається егоїзм, потакання та вседозволеність. Інфантильний та безцеремонний чоловік не з неба падає, саме ми докладаємо зусиль до створення ледацюги та боягуза собі, майбутній дружині, насамкінець – суспільству. Чому ж тоді дивуємося?

Ще з однієї точки зору – національної безпеки, виховання хлопчиків є прихована, повільна та потужна зброя. Віддайте свою дитину на поталу гаджетам, Інтернету та телебаченню, аби не заважала вам розважатися, і держава потенційно отримає слабкого духовно та фізично захисника Вітчизни, за що будь-який агресор буде вам вдячний.

Коли ви сідаєте за кермо авто чи мото та хвацько рулююєте між рядами, маєте пам’ятати, що на задньому сидінні – пасажир і саме ви несете відповідальність за його життя та здоров’я. Точно так самісінько і з вихованням. Коли дружина вашого сина каже, що її чоловік – егоїст, нероба, скільки батьки гуртом з бабусями та дідусями доклали до цього зусиль?

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Вигасле багаття життя

«Знаю діла твої, що ти ні холодний, ні гарячий... Оскільки ти і не холодний, і не гарячий, то Я виплюну тебе з уст Моїх» (Одкр. 3.15-16). Такими словами Господь показує Своє ставлення до найбільш осоружної в Його очах людської риси – байдужості. Багатьом із нас з цього приводу пригадуються слова відомого класика про те, що найбільш потрібно боятися не відвертих злочинців, а людей байдужих, бо саме з їх байдужого потурання і стаються найстрашніші злочини.

Байдужість зробилася страшним лихом сьогодення, і у всьому світі проблема відчуженості, замкнутості постала дуже гостро. Люди все частіше не звертають увагу на чужий біль та страждання, вони не хочуть нікому допомагати, майже не беруть на себе ініціативу чи відповідальність. Їм, на жаль, бракує елементарного вміння поспівчувати, порадіти за інших, допомогти в чомусь. Як часто можна дізнатися зі ЗМІ про те, що серед білого дня на вулиці помирає людина від серцевого нападу, а люди спокійно проходять повз – їм байдуже або просто думають, що чоловік, напевно, перепив зайвого. Коли стоїть маленька дитина і просить шматок хліба, а нікому в голову не приходить думка підійти і запитати: «Чому ти тут опинилася?». Кожен надто зайнятий собою. І це справді серйозний сигнал про хворобу усього суспільства – хворобу байдужості. «Байдужість – це параліч душі. Передчасна смерть», – писав Антон Чехов.

 Збайдужіла душа втрачає можливість співчувати, бути доброю і милосердною, втрачає здатність любити, а, отже, і жити. Але чому, чому так? Звідки береться оця тотальна байдужість один до одного і до життя взагалі? Адже ми чуємо, особливо від людей старшого
покоління, що раніше так не було, що люді були довірливіші і уважніші, частіше і з радістю допомагали один одному. Невже з появою новітніх технологій і ростом прогресу деградувала людська особистість, і ми самі потроху перетворюємося на бездушних роботів сучасної цивілізації? Невже під впливомсвіту електронних ресурсів (телевізорів, комп’ютерів, Інтернету) ми стали байдужими до всього живого, справжнього і щирого: до радості людського спілкування, до краси навколишнього світу? Все реальне ми поступово підміняємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це призводить до самоізоляції людини і дуже часто болісно відбивається на її стосунках навіть з найріднішими людьми. Людина, котра закривається у власному віртуальному світі, немов у коконі, стає байдужою до світу реального, який її оточує. Так народжується нова цивілізація байдужості.

Рей Бредбері у своєму відомому творі «451 градус за Фаренгейтом» наочно показав таке гіперболізоване, інертне і апатичне суспільство майбутнього. За романом, людей цікавлять лише екрани на стінах та розмови «з родичами» – такі собі соціальні мережі. Також люди звертають увагу на товари, які їм нав’язують гігантські рекламні щити. На цьому всі їхні інтереси закінчуються. Люди живуть у своєрідному трикутнику: робота-магазин-дім. Все інше зайве і непотрібне. Але хіба це таке вже й далеке й фантастичне майбутнє?

Мені здається, що саме в такому суспільстві, на превеликий жаль, ми і починаємо «жити».
Ніби надивившись і начитавшись фантастики і наслідуючи її, ми залазимо в своєрідні кокони, які нитками-з’єднаннями ведуть до інших коконів: дім-робота-дім, а на вихідні: дім-комп’ютер-дім... Страшно те, що ці кокони з кожним роком грубіють, а згодом і взагалі стають непробивними панцирями. Може, й справді мала рацію одна сучасна публіцистка, котра сказала, що люди, наче квіти: шість мільярдів нарцисів.

Втім, є й інші причини байдужості. Крім байдужості егоїстичної, є байдужість як наслідок психічних розладів. Тоді людина впадає в цілковиту апатію не лише до оточуючих, але й до самої себе і до всього життя і, говорячи мовою психології, розвивається депресія. Часом депресія кожної окремо взятої людини переростає у суспільну депресію, масовий пессимізм, соціальну байдужість. Зневірені зрадництвом політиків і можновладців, соціальними експериментами та неправдою з усіх боків, заражені «синдромом очікування гіршого, ніж було вчора» ми перестаємо вірити будь-кому і стаємо байдужими до всього. А
ще нас свідомо привчають до того, що ми ні на що не впливаємо і від нас ніщо не залежить, бо ми просто мешканці, населення.

Доки не подолаємо цих штучно нав’язаних нам стереотипів, не позбудемося і байдужості. А ще байдужість, як і будь-яку безнадію та відчай, можна подолати щирою вірою в Бога і надією на Нього. «Чого душе моя ти сумуєш і чого ти в мені не покоїшся? Май надію на Бога, бо я буду дякувати Йому за спасіння Його» (Пс. 42.5). Більшість людей, на жаль, свої стосунки з Богом будують за принципом «як тривога, то до Бога». Загальновідомий факт, що військові події на Сході України згуртували суспільство. То невже, щоби подолати стіну байдужості і пробудити свідомість суспільства, треба чекати якоїсь біди, якогось лиха? Мабуть, пора нарешті пробудитися, перестати бути байдужими до самих себе, до всіх, хто нас оточує, до Бога та до всього того, що Він нам подарував.

Ліки від байдужості – це любов. Великий мудрець нашого часу Євген Сверстюк писав: «Байдужість і апатія – це висохле багаття життя, ентропія, перетворення найціннішого людського на сирий матеріал, над яким треба працювати віками». З цими словами важко не погодитись, але хочеться вірити, що з Божою допомогою процес перетворення байдужого і безвідповідального людського масиву на людей, готових взяти долю в свої руки і бути відповідальними за своє життя, не затягнеться на так довго.

Протоієрей
Ростислав Корчак

Божественна літургія в Італії

24 ceрпня, перебуваючи з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія на міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті митрополита Сурозького Антонія (Блума), вікарій Київської Митрополії архієпископ Макарівський Іларій відвідав місто Ортона (Італія). У крипті кафедрального собору міста зберігається рака з мощами святого апостола Фоми, на якій владика звершив Божественну літургію.

Після сугубої єктенії архиєпископ Іларій виголосив молитву за Україну, а також привітав наших співвітчизників з Днем незалежності України. Молитву за мир у нашій Батьківщині піднесли також італійською мовою. Було звершено літію за убієнними воїнами та всіма загиблими на Сході України. Цього ж дня владика Іларій помолився за нашу землю в місті Лоретто, де зберігається давня християнська святиня – Дім Пресвятої Богородиці. (За матеріалами сайту УПЦ)

ПОДІЇ. Волонтерська допомога

Волонтерською службою Свято-Покровського храму с. Бобриця Білогородського благочиння Київської єпархії було передано для потреб військовослужбовців ЗС України, що приймають участь у збройному конфлікті на Cході нашої країни, чергову допомогу: комплекти термобілизни та камуфляжні плащі.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Струдель з яблуками спасівський

Найбільшим святом серпня вважалося преображення Господнє, чи другий Спас. До цього дня годилося остаточно впоратися із жнивами та перевезти всі копи жита до обійстя. Крім того, це свято вважалося своєрідним святом врожаю. На цей час достигали більшість сортів яблук, груші-спасівки. Їх уперше зривали і несли до церкви святити разом з медом, цілющими травами, квітами, спілою городиною. Після освячення пригощали один одного пирогами, струдлями з яблуками, свіжими плодами. Роздавали садовину дітям і старцям. Вірили, що чим більше роздаси, тим кращий урожай буде наступного року. Вдома влаштовували гостини, пригощали різними стравами, але на столі обов’язково мали бути всілякі пироги з яблуками, вареники з яблуками, свіжі яблука, груші. Частували медом.

Щоб приготувати спасівський струдель потрібно для тіста:

•250 г борошна
•0,5 склянки теплої кип’яченої води
•2 столові ложки рослинного маргарину чи олії
•1 столова ложка оцту
•0,5 чайної ложки соди
•сіль для начинки:
•0,5 кг яблук
•цукор, кориця

Борошно пересіяти на стільницю, зробити в ньому заглиблення, додати сіль і соду, попередньо погашену оцтом, покласти маргарин (чи олію) і порубати все ножем, перетворюючи на однорідну масу. Замісити тісто. Місити довго, аж поки не утворяться пухирці, бо від цього залежатиме якість струдля. З тіста сформувати кулю, накрити рушником і кришкою і поставити розстоюватися у тепле місце. Приготувати начинку. Яблука помити, порізати на тонкі скибочки й притрусити корицею.Розстояне близько півгодини тісто розкачати на стільниці в тонкий корж, накрутити на качалку, перенести на рушник і розгорнути. За допомогою рушника буде легше перенести струдель на деко. Корж посипати цукром, рівномірно викласти яблука, акуратно, щоб не порвати тісто, завинути струдель і защипнути бокові краї. Перенести на змащене жиром деко, вершечок змастити олією, проколоти виделкою (щоб струдель не тріснув під час випічки) і випікати на сильному вогні приблизно півгодини. Готовий струдель притрусити цукровою пудрою або полити медом. 

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Прийняття Закону Божого

Від Червоного моря євреї увесь час йшли по пустині. Вони зупинилися біля гори Сінай. Тут Мойсей вийшов на гору і Господь сказав йому: «Так скажи синам ізраїлевим: якщо будуть слухатися голосу Мого, то будуть Моїм народом». Коли Мойсей спустився з гори, він передав народові волю Божу. Євреї сказали: «Усе, що сказав Господь, виконаємо і будемо слухняні». Господь звелів Мойсею за три дні підготувати народ для прийняття Закону Божого. Євреї постом і молитвою готувалися до цього дня. На третій день щільна хмара вкрила вершину гори. Небо розтинали блискавки, гримів грім і гучно лунала сурма. З гори виходив дим, і вся вона хиталася. І прорік Господь Свій Закон у десяти заповідях.

За повелінням Божим Мойсей вийшов на гору і пробув там сорок днів і сорок ночей, без усякої їжі. Бог дав йому дві скрижалі чи кам’яні дошки, на яких було написано десять заповідей. Окрім цього, Господь дав Мойсею й інші закони церковні і громадські. Повелів Він також зробити скінію – переносний храм Божий. Зійшовши з гори, Мойсей усі ці Закони і все, що відкрив йому Господь на горі Сінай, записав у книги. Так появилося у нас Священне Писаніе або Закон Божий.

Десять заповідей чи повелінь, які Бог дав своєму народові, точно вказують що мусить робити людина і чого уникати, якщо хоче любити Бога і ближніх.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Ікона Божої Матері «Всецариця» (день вшанування 31 серпня)

Чудотворна ікона Божої Матері відома під назвою «Всецариця» (по-грец. «Пантанасса») знаходиться на Святій горі Афон (Греція), в соборному храмі Ватопедського монастиря, зліва від Царських врат, і ніколи не покидала місця свого перебування. У світі знаходяться лише благословенні копії цієї ікони, багато з яких теж прославилися і шануються, як чудотворні.

Ця невеличка за розмірами ікона була виготовлена у XVII ст. в техніці візантійського іконопису. У свій час нею благословив своїх учнів відомий на Афоні старець Іосиф Ісіхаст. На іконі ми можемо побачити Пресвяту Богородицю у багряному одіянні, що сидить на царському троні. На Її руках Богонемовлятко Ісус з сувоєм у лівій руці і благословляючою десницею. Правою рукою Пречиста Діва вказує на Свого Сина, як на Спасителя всіх людей. Німби над головами Божої Матері і Христа прикрашені красивим узором з емалі. На задньому плані ікони два ангели, котрі з благоговінням осіняють своїми крилами Пресвяту Діву і простягують до Неї руки. Ікона виконана у яскравих, світлих кольорах: червоне одіяння, золотий фон, символізуючий саму вічність, і емалеві німби, зроблені в білосніжному, темно-синьому, червоному і бірюзовому відтінках.

Згідно давнього монастирського передання одного разу до ікони підійшов якийсь молодий чоловік і став щось невиразно бурмотіти. Раптом обличчя Богородиці на іконі блиснуло подібно до спалаху блискавки і якась невидима сила кинула молоду людину на землю. Як тільки до нього повернулася свідомість, він одразу зізнався монахам в тому, що багато років займається магією і прийшов у монастир, аби перевірити свою силу на святих іконах. Чудесне втручання Богородиці переконало молоду людину змінити своє життя і стати благочестивим. Чоловік зцілився від душевної недуги і після цього назавжди залишився на Афоні. Так ця ікона вперше проявила свою чудотворну силу на одержимій людині (заняття окультизмом і магією завжди приводить до одержимості, тобто залежності від сил зла).

Сама назва ікони – «Всецариця» («Всеповелителька») говорить про її особливу всеосяжну силу над стихіями зла, які показують свої прояви як в різних способах одержимості, так і в різних хворобах. Згодом стали помічати, що ця ікона благодатно впливає на хворих з різними злоякісними пухлинами. Господь по молитвах Пресвятої Діви дарував цьому образу особливу благодать: зцілювати і утішати тих, хто вражений тяжким прокляттям наших днів – раком. Справді, ікона Божої Матері «Всецариця» прославилася по всьому світу чудесними зціленнями саме від цієї страшної хворо-би. Появилася її чудесна до-помога також і в тому, що вона допомагає батькам, які моляться за своїх дітей, що піддалися полону наркоманії.

Точна копія ікони Матері Божої «Всецариця», привезена зі святої гори Афон і освячена біля оригіналу, знаходиться у Свято-Покровському храмі с. Бобриця. 

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Богослужбові кольори

Кожний, хто хоча б раз в житті був присутній на Православному богослужінні, безумовно, звертав увагу на красу та багатство церковного одягу (облачення). Звичайно, що це не просто так. Священик не може одягнути церковні ризи відповідно до своїх смаків, але лише ті, які є відповідними до даного дня календаря, пам’яті святого чи свята. Кольорове різноманіття облачень духовенства і оформлення храму є невід’ємною частиною літургійної символіки. І це різноманіття строго регламентується. Кожному кольору відповідає певна група свят чи постових днів.

Білий колір– об’єднує у собі всі кольори веселки – символ Божественного надприроднього світла. В білому облаченні служать на великі свята: Різдво Христове, Богоявлення, Вознесіння, Преображення. У ньому розпочинають Пасхальне богослужіння (заутреню), а також відправляють Таїнство Хрещення і обряд погребіння.

Червоний колір– разом з білим є кольором Пасхи і залишається незмінним на усіх богослужіннях від Пасхи і до свята Вознесіння. Це символ невимовної і полум’яної любові Божої до людського роду. Але це також і колір крові, тому в червоних ризах відправляються служби на честь мучеників, які пролили свою кров за Христа.

Жовтий (золотий, оран-жевий) колір– є кольорами слави, величі і царської гідності. Ці кольори притаманні службам усіх недільних днів, як дням, присвяченим Господу-Царю Слави. Окрім того, в золотистих облаченнях Церква відзначає дні пам’яті Божих помазаників (обранців) – пророків, апостолів і святителів, тобто тих людей, які своїм служінням нагадували Христа: просвіщали людей, закликали до покаяння.

Зелений колір – змішування жовтого і блакитного, колір життя. Він застосовується у дні пам’яті преподобних і свідчить про те, що їх чернечі подвиги оживотворяють людину тим, що з’єднують з Христом (жовтий колір) і возводять на небеса (голубий колір). Але чому духовний подвиг Церква співставляє з зеленим кольором облачень? Те подвижницьке життя, яке вели святі, докорінно змінило їх людську сутність – вона оновилась, стала іншою. На цих людей зійшла Божественна благодать і вони з’єднались з Христом і зі Святим Духом. В зелених кольорах усіх відтінків служать на великі свята: Тройцю (П’ятидесятницю), на день Святого Духа (бо Дух Святий – Податель життя) і на Вербну Неділю як пам’ять про зелені галузки, якими в цей день вітали Христа.

Блакитний або синій– колір Пресвятої Богородиці. Це колір неба і він найкраще відповідає вченню про Божу Матір, що вмістила Небожителя і Сама стала земним небом. Усі богослужіння пов’язані з прославленням Божої Матері або Її чудотворних ікон і супроводжуються синіми чи блакитними кольорами.

Фіолетовий– цей колір прийнятий у дні шанування Хреста Господнього. У ньому поєднується червоний (колір крові Христової, пролитої за нас на Хресті) і синій, який вказує на те, що Хрест відкрив нам дорогу на небо. Якщо подивитись на веселку, то в ній фіолетовий колір самий останній – сьомий. Він відповідає сьомому дню створення світу. Господь створював світ шість днів, сьомий став днем спокою.

Після хресних страждань закінчився земний шлях Спасителя, Христос переміг смерть, переміг сили пекла і упокоївся від земних справ.

Є ще одне значення фіолетового кольору, пов’язане з його особливою властивістю, – поєднувати початок і кінець веселки. Це відповідає словам Спасителя про Себе: «Я єсть Альфа і Омега, Початок і Кінець, Перший і Останній». Це слід розуміти так: кінець земного життя Спасителя став початком нового життя – в Царстві Небесному.

Чорний – колір, який по духу найбільш відповідає характеру Великого посту, в цей період він в основному і застосовується. Це символ зречення життєвої марноти, колір печалі за вчинені гріхи і покаяння.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Чи існує небезпека для віруючого в електронній системі обліку?

Сьогодні дуже часто можна почути суперечки щодо електронної бази персональних даних громадян. А саме: ідентифікаційні номери, електронні і біометричні паспорти, мікрочіпи і т. п. Передовсім Церква вважає, що детальне збирання інформації про будь-яку людину, незалежно від її релігійних переконань, може загрожувати свободі цієї людини. Адже збір і пожиттєве зберігання в електронному реєстрі відомостей щодо особистих даних людини (відбитки пальців, знімки сітківки ока, форми обличчя, сімейного становища, місця проживання і фактичного перебування, стану банківського рахунку, достовірної інформації щодо покупок і продажів, перенесених захворювань, стану здоров’я, політичних, релігійних та інших переконань) і багато чого іншого створює системі влади, а також іншим зацікавленим особам легку можливість для залякування, тиску, шантажу, грабунку та інших неправомірних та злочинних дій щодо особи, дані про яку були зібрані в електронній базі.

Всезагальний контроль над особистими даними людини перетворює цю людину у фактичного раба, котрий буде цілковито залежати від розпоряджень того, хто матиме у своїх руках його персональні дані. Система тотального шпигунства, яка вибудовується в сучасному світі, створює мож-ливість політичного, економіч-ного, релігійного, морального, біологічного впливу на особистість, її блокування, ізоляцію або ж, взагалі, цілковитого знищення. А значить все це суттєво обмежує особисту свободу людини, даровану їй як найвищу цінність Богом.

У зв’язку з цим Священним Синодом нашої Церкви 6 жовтня 2005 року було прийнято офіційне звернення до всіх органів влади з приводу введення системи електронного обліку та ідентифікації громадян, де, зокрема, сказано: «Поряд з багатьма технічними перевагами створення масивів особистісної інформації, а також розвиток електронних засобів ідентифікації осо бистості приховує у собі багато небезпек. Збільшується залежність людини від неминучих технічних збоїв, помилок, халатності персоналу чи втручання зловмисників. Не виключена можливість централізованого збору даних про приватне життя громадян. Це дає можливість для тотального контролю за життям людини, в тому числі і за її світоглядом. Такий розвиток подій посилює небезпеку упередженого ставлення до людини у зв’язку з її релігійними, політичними чи іншими поглядами.

Засоби ідентифікації людини не повинні шкодити самій людині, принижувати чи знищувати її честь та гідність. Ми вважаємо недопустимими такі різновиди подібних засобів, котрі були б невідділимі від людського тіла (мікрочіпи і т. п.). Неприпустимо також у системі обліку присвоювати людям певний номер, котрий буде використовуватися замість імені. Зрештою, і це найголовніше, неприпустимо, аби люди, які з різних причин, відмовляються від участі у новій ідентифікаційній системі, були відтиснуті на узбіччя життя і урізані в своїх громадянських правах, піддані дискримінації під час влаштування на роботу, розприділенні соціальної допомоги і т. п. Для таких громадян повинна бути передбачена альтернатива, що дозволяла б повноцінно жити у суспільстві». Безумовно, що сучасна електронна система обліку персональних даних громадян приховує у собі багато небезпек, у тому числі і духовних. Втім, Церква може лише застерігати віруючих людей, не порушуючи принципу свободи і права вибору. Як співається у відомій популярній пісні: «Думайте сами, решайте сами, иметь или не иметь...»

ПРИТЧІ. Про щастя

Жило собі на світі щастя. І вирішило воно піти між люди. От заходить до одного чоловіка та й каже:

- Я хочу бути з тобою.

А чоловік втішився:
- Добре, заходь, щастя, я тебе з’їм.

І з’їв чоловік своє щастя і став дуже щасливий, але ненадовго, бо всього щастя з’їсти неможливо. Тож пішло воно далі.
Заходить до другого чоловіка. Зрадів чоловік своєму щастю і випив його. Став щасливий-прещасливий, але ненадовго, бо всього щастя випити неможливо. Тому пішло воно далі.

Заходить до третього чоловіка. А той, побачивши щастя, закрив його у залізній клітці, щоб тримати тільки для себе, і був дуже щасливий, але ненадовго, бо всього щастя сховати неможливо. Тому пішло воно далі.

Заходить до четвертого чоловіка. А той зрадів і каже:

- Щастя, ти не образишся, якщо я віддам тебе своєму товаришу? Він дуже нещасливий.

І віддав своє щастя найближчому приятелеві. І став той чоловік найщасливішим у світі. Але диво, щасливим почувався і той чоловік, що подарував своє щастя, бо вернулася частина щастя і до нього. Адже, щастя не можна ні з’їсти, ні  випити, ні сховати, його можна тільки розділити з найдорожчими людьми. Тоді воно стає ще більшим.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Не буває поганих дітей

«Не буває поганих дітей, – казав мій тато, і продовжував, – бувають погані батьки». Думка, коли раптом в один прекрасний момент ваша дівчинка, ваше сонечко, прийде додому і скаже: «Дорогі тату і мамо, ми з Миколою (або з ким там ще) вирішили одружитися», постає щонайменше громом серед ясного неба. Але ж для того і приходить у цей світ маленька жінка, щоб вирости чиєюсь вірною дружиною, доброю люблячою матір’ю, берегинею. Бути комусь підтримкою, опорою, сестрою, другом, соратницею; бути тою, що здатна на співчуття і співпереживання; у якої завжди знайдуться вірні слова розради; чиї терпіння і лагідність ніколи не вичерпуються; чия присутність здатна спонукати на великі та благородні справи, – бути, згідно велінням Божим, помічницею чоловікові своєму. Зазвичай із запізненням настає день, коли ви раптом починаєте розуміти, що думаєте зі своєю донькою зовсім по-різному. З подивом і здивуванням ви усвідомлюєте: як же вийшло, що ваша мила щебетуха каже: «Несучасні ви, тату і мамо, і нічогісінько в житті не розумієте!»

Важко з хлопцями, але з дівчатками не простіше. З часом їх нібито підмінюють, і всі ті цінності, так старанно і любовно прищеплені батьками, раптово втрачають для підлітка всю колишню значимість.

Мені часто доводиться спостерігати за батьками моєї похресниці (наразі їй 16). Вона подорослішала, змінилася, але й батькам слід мінятися. Я запропонував їм почати ставитися до своєї доньки як до гості, або й як до рівної собі, без командного управління своєю «власністю», а також дотримуватися «золотого правила»: не дратуватися. Навіть якщо дуже хочеться відповісти колючістю на колючість, образливим словом на образу, краще трохи почекати і помовчати, подумки осінити себе хресним знаменням. Потім розібратися в собі, чи залишилося зло на душі? Якщо не вщухає роздратування, подумки продовжити хреститися. Господь неодмінно прийде на допомогу. Якось я запитав свою доню, що набула освіту у Християнському Університеті, що означає «підстав праву щоку». «Уяви, – сказала вона, – що тебе образили поганим словом, а ти відповів тим самим. Наслідки – прогнозовані. Тобто, вираз означає: промовчи, пробач, опануй себе».

Важлива деталь виховання в період юності та отроцтва – ставлення дівчаток до своєї зовнішності. «У мене прищі, мені сказали, що я негарна, горбатий ніс і т. п.», – можна чути від них в цей час. Потрібно вчити дитину: «Якщо кажуть, що гарненька, не величайся і не пишайся, а якщо протилежне – то не плач і не засмучуйся. Скільки людей – стільки й думок». Пектися потрібно не про минущу тілесну красу, а про красу вічну. У тому – порятунок і щастя.

Так, у батьків у цей період безліч випробувань. Доведеться пережити гостре бажання подобатися, всілякі принади в прагненні прикрасити власне тіло, бажання схуднути,обов’язково мати бой-фреда, тощо. Недолік самоаналізу і відсутність життєвого досвіду не дає можливості дівчинці прийти до висновку: якщо хлопчик не звертає увагу, не варто домагатися його, знижу-ючи свою цінність. Кохання не можна випросити, не можна примусити покохати, а кокетувати і привертати до себе своєю зовнішністю-значитьпропонувати і принижувати саму себе. Будь-яка дівчина-підліток чекає на кохання і мріє про нього, але штучно його не можна наблизити. Справжнє кохання чекає, коли дівчина буде готова гідно прийняти його, як великий Божий дар.

У колишні часи дівчата, які досягли певного віку, молилися Богу про дарування їм благочестивого нареченого. Про кохання й навіть після заручин говорили трепетно, боялися дати лукавому привід для спокуси. І це не святенництво – це християнське братолюбство, протистояння блуду і прагнення не згрішити. Любов’ю вміли дорожити. Нині коханням прийнято на зи вати відверту пристрасть і відповідні відносини. Кругом тільки й чути: кохання, кохання... Але це порожній струс повітря! «Любов, – сказано в посланні апостола Павла, – не ревнує, не чваниться,… не шукає свого, не гнівається, не веде рахунок злу, не радіє неправді, але тішиться правдою, усе зносить, милосердствує, вірить й усе терпить». Коли все це виповнюється в почуттях, тоді це і є справжнє кохання.

Чи важко в наш час ростити дітей? Важко. Втім, з дітьми ніколи не було просто. Діти – наша совість, наше відображення, наше минуле. Які вони тепер, такими і ми колись були всередині себе. Ми жахаємося, дивлячись на звичаї сучасної молоді, хоча і в стані все виправити. Двері храмів відкриті, Господь чекає на нас з чадами нашими.

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Світильники життя

Кожного місяця і навіть кожного дня ми разом з усією Церквою вшановуємо пам’ять когось із святих. У серпні їх особливо багато і всі вони нам добре відомі: Серафим Саровський, пророк Божий Ілля, рівноапостольна Марія Магдалина, благовірні князі страстотерпці Борис та Гліб, свята праведна Анна, великомученик і цілитель Пантелеймон, святі мученики Маккавеї, мученик Іоан Воїн, апостол Матфей, преподобний Лаврентій Чернігівський, мученики Флор і Лавр та багато інших. Давайте коротенько пороздумуємо над долею цих абсолютно різних людей, які були такими самими, як і ми, але раптом у їхніх серцях запалав вогонь Божої любові, з’явилося прагнення більше уподібнитися Богу, більше відкритися йому, більше довіритися йому, більше долучитися до Його світла і самим стати для інших світильниками життя. Через це Небесний Отець зміг увійти в них і через них творити великі діла: діла спасіння, діла освячення, діла, які показували Його присутність у їхньому житті. «Так нехай світить світло ваше перед людьми, аби вони бачили ваші добрі діла і прославили Отця нашого Небесного, Котрий на небесах», – такі слова сказав колись Христос. В найбільшій мірі їх сповнили святі. Але чи тільки їх стосуються ці слова? Ні, вони стосуються всіх нас.

Ми думаємо, що святість – це жереб особливих, це щось майже аномальне і неприроднє у цьому грішномі світі. Але це не так. Бути святим зовсім не означає бути відокремленим від цього світу. Святість – це не втеча від світу, це не ігнорування труднощами, які оточують людину, ані людьми, які виглядають грішними, недосконалими, немічними і слабкими. Святі стали такими саме тому, що не відмовилися і не втекли від людей, від їхнього життя, бо святість – це жертва, це зречення себе, це розпинання себе в ім’я тієї любові, яку ми віддаємо Богові. Хоча першопочатково у біблійній мові слово «святий» (кадош) означало відмежування, відокремлення, але не від життя, а від всього того, що є погане, недобре, зле і нечисте в житті, що не є від Бога. Якраз це вміння відрізняти правду від неправди, любов від фальші, вміння розділяти, розмежовувати зло від добра і є особливим талантом святих. Такого таланту повинні осягну-ти усі ми. Але це неможливо до тих пір, поки ми не навчимося розпізнавати самі себе, своє сумління, не навчимося розпізнавати своє серце, свою душу, свої наміри, думки, почуття. А для цього треба мати світло у своєму серці, Світло Святого Духа, в якому ми зможемо побачити усі закутки нашої душі і навчимося розпізнавати свої правдиві і підсвідомі наміри, свій справжній стан, у якому живемо. Це є велике откровення Боже, коли людина нарешті отримає таке світло своєї душі, що зможе пізнати і вибрати те, що від Бога і відкинути те, що від лукавого, зможе просвітити своє життя і бути світильником для інших.

Що ж просвітлює нашу душу, а що затемнює її? Зволікання у виборі фальшу чи правди, вибір на користь егоїстичної, корисливої, споживацької і нечистої любові за рахунок любові чистої і безкорисливої затемнює людину і не дозволяє Світлу Божому мати місце в ній. Щоб краще проілюструвати стан такого серця, яке має проблему в тому, як любити, як жертвувати і як стати святим, приведу невеличку притчу про небо і пекло.

Одного разу ангел на небі дуже спереживався за тих, хто є в пеклі і, підійшовши до Господа Бога, запитав: «Господи, невже в пеклі немає ні однієї душі, яка б у своєму житті не зробила б якогось маленького добра, за що можна б було її виправдати і спасти і витягти з пекла?» Господь відповів: «Покажу тобі одну душу, яка за все своє життя зробила хіба таке добро, що не вбила павучка, який ліз по стіні у неї над головою. Давай спробуємо. Чи порятує павучок ту грішну душу, чи витягне її з пекла?» Ангел спустив тонесеньку павутинку у вогняну, палаючу, мов вулкан, безодню. Для одного грішного чоловіка, який згадав, що колись пожалів павучка, це була остання надія на порятунок. Він панічно схопився за кінець павутинки обома руками,
і чудом павутинка почала його підносити, підтягувати з тієї страшної, здавалося б, ніколи не здатної відпустити його безодні. Чоловік побачив, що вже останні краплі смоли стікають з мізинця його ноги, і він, такий страшний нелюд, деспот, егоїст, який ніколи не вірив у мило-сердя, любов і доброту, але пошкодував лише раз у житті одного павука, буде разом на
небі з тими, що все життя любили, вмирали за інших, страждали, зрікалися себе, очищували
свою душу, і що він буде з ними лише за одного павучка. Але раптом хтось вхопив його за
ногу. Це була жінка, з якою він колись грішив, яка через нього потрапила до пекла. По тій жінці почав лізти ще один чоловік, він закричав: «Забери мене з собою. Це через твій поганий
приклад я потрапив сюди!» І той чоловік, який тримався обома руками за павутинку і думав, що він вже на півдорозі до неба, почав струшувати усіх вниз і казати: «Відчепіться від мене. Павутинка не витримає усіх. Я хочу спастися!» Коли всі, що чіплялися за чоловіка, попадали, павутинка справді обірвалася, а сам чоловік полетів донизу. Тоді Господь запитав ангела: «Як ти думаєш, чому він не врятувався?» «Тому що думав лише про себе, він не навчився любити», – відзначив ангел.

Справді, де немає любові і співстраждання, там – пекло. Небо є тоді, коли наше серце і душа бачать свою недосконалість і оплакують гріхи інших, коли душа молиться і вболіває за долю інших, за їхнє спасіння. Саме такими були святі, тому вони стали світильниками нашого життя. До цього повинні прагнути й ми. Щоб наші душі й наші серця запалали такою великою любов’ю Божою. Щоб та любов могла огорнути, ощасливити кожного, хто біля нас, хто подорожує, втікає від війни, трудиться, спільно з нами живе, спільно бореться в цьому житті.

Протоієрей
Ростислав Корчак

ПОДІЇ. Собор славних апостолів

13 липня, з благословіння Блаженнішого Онуфрія, митрополита Київського та всієї України, у селі Білогородка, Київської єпархії, Києво-Святошинського району молитовно відзначили Собор славних і всехвальних 12-ти апостолів (в пам’ять про історичний храм, що був побудований тут за часів Київської Русі), а також початок хресної ходи із чудотворною іконою Божої Матері «Призри на смирення», що його кожного року організовує столичний Свято-Введенський монастир.

Святкове богослужіння очолив Високопреосвященнійший Миколай, архієпископ Білогородський, вікарій Київської митрополії у співслужінні Преосвященнійших: Іларія, єпископа Макарівського, та Даміана, єпископа Фастівського, вікаріїв Київської митрополії, а також духовенства Київської та сусідніх єпархій.

На свято прибули сотні паломників з різних куточків України, аби взяти участь у традиційній хресній ході з чудотворною іконою, яка має завершитися у Ризо-Положенському скиту с. Томашівка Фастівського району.

Звертаючись до гостей свята та учасників пішої прощі, Преосвященнійший Іларій сказав, що Пресвята Богородиця, яку ми нині вшановуємо у її Чудотворній іконі «Призри на смирення», недарма називається нами «Взбранною Воєводою», тобто «Верховною Воєначальницею», адже вона мобілізує і веде нас на справжню війну. Але не на війну проти плоті і крові, а на битву проти злобних духів піднебесних, проти гріхів і пристрастей, які поборюють нас, проти того зла, яке є в кожній людині. І хто хоче перемогти це зло, хто хоче бути переможцем власної немочі і слабкості, той повинен закликати на допомогу Царицю Небесну, Непереможну Воєначальницю і рятівницю роду людського. Також владика побажав Божої допомоги усім паломникам і передав благословіння Його Блаженства, Блаженнішого митрополита Онуфрія.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Карась начинений

Святом славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла закінчується Петрівка – піст, що тривав упродовж кількох тижнів. У православному календарі це свято посідає важливе місце. До церкви йшли у святковому вбранні, прибирали господу. Готували багато різноманітних страв: варили борщ, вареники, запікали рибу, і зазвичай було багато страв з сиру: сирники, запіканки, обов’язково пекли сирні мандрики. Мандриками розговлялися після повернення з церкви; роздавали їх дітям, які відвідували цього дня всіх родичів і сусідів; наділяли пастухів і підпасків. Вірили, що з’їдена на Петра мандрика рятуватиме людину від лихоман ки потягом року.
 
Для приготування карасів потрібно:

• Карасі середнього розміру – 3 шт.
• Цибуля – 3 шт.
• Сушені гриби – 100 г
• Борошно – 1 ст. ложка
• Цукор – ¹ склянки
• Вершкове масло або смалець
• Сіль – за смаком

Для підливи:
• 1 цибулина
• 1 ложка борошна
• 2–3 ст. ложки сметани
• Кип’ячена вода, сіль, перець, лавровий лист

Добре вичищені й вимочені карасі середнього розміру промокнути рушничком, натерти зсередини і ззовні сіллю, начинити і скласти у злегка змащену сметаною сковороду. Для начинки покришену цибулю вимочити у воді, посолити, підсмажити на маслі або смальці до прозорості. Додати проварені й посічені сушені гриби. Зняти з вогню, всипати борошно, гарно вимішуючи, щоб не було грудок.

Зробити підливу: підсмажити на маслі дрібно порізану цибулю, додати ложку пшеничного борошна, зняти з вогню, перемішуючи. Коли маса трохи охолоне, влити теплу кип’ячену воду, покласти сметану й поставити на вогонь. Щойно закипить, слід посолити й поперчити до смаку, додати лавровий лист і залити підливою рибу так, щоб бочок її трохи виглядав із рідини. Поставити в духовку, доки підлива не стане густою і не зменшиться приблизно вполовину. Карасі можна подавати з відвареною молодою картоплею.