Кожного місяця і навіть кожного дня ми разом з усією Церквою вшановуємо пам’ять когось із святих. У серпні їх особливо багато і всі вони нам добре відомі: Серафим Саровський, пророк Божий Ілля, рівноапостольна Марія Магдалина, благовірні князі страстотерпці Борис та Гліб, свята праведна Анна, великомученик і цілитель Пантелеймон, святі мученики Маккавеї, мученик Іоан Воїн, апостол Матфей, преподобний Лаврентій Чернігівський, мученики Флор і Лавр та багато інших. Давайте коротенько пороздумуємо над долею цих абсолютно різних людей, які були такими самими, як і ми, але раптом у їхніх серцях запалав вогонь Божої любові, з’явилося прагнення більше уподібнитися Богу, більше відкритися йому, більше довіритися йому, більше долучитися до Його світла і самим стати для інших світильниками життя. Через це Небесний Отець зміг увійти в них і через них творити великі діла: діла спасіння, діла освячення, діла, які показували Його присутність у їхньому житті. «Так нехай світить світло ваше перед людьми, аби вони бачили ваші добрі діла і прославили Отця нашого Небесного, Котрий на небесах», – такі слова сказав колись Христос. В найбільшій мірі їх сповнили святі. Але чи тільки їх стосуються ці слова? Ні, вони стосуються всіх нас.
Ми думаємо, що святість – це жереб особливих, це щось майже аномальне і неприроднє у цьому грішномі світі. Але це не так. Бути святим зовсім не означає бути відокремленим від цього світу. Святість – це не втеча від світу, це не ігнорування труднощами, які оточують людину, ані людьми, які виглядають грішними, недосконалими, немічними і слабкими. Святі стали такими саме тому, що не відмовилися і не втекли від людей, від їхнього життя, бо святість – це жертва, це зречення себе, це розпинання себе в ім’я тієї любові, яку ми віддаємо Богові. Хоча першопочатково у біблійній мові слово «святий» (кадош) означало відмежування, відокремлення, але не від життя, а від всього того, що є погане, недобре, зле і нечисте в житті, що не є від Бога. Якраз це вміння відрізняти правду від неправди, любов від фальші, вміння розділяти, розмежовувати зло від добра і є особливим талантом святих. Такого таланту повинні осягну-ти усі ми. Але це неможливо до тих пір, поки ми не навчимося розпізнавати самі себе, своє сумління, не навчимося розпізнавати своє серце, свою душу, свої наміри, думки, почуття. А для цього треба мати світло у своєму серці, Світло Святого Духа, в якому ми зможемо побачити усі закутки нашої душі і навчимося розпізнавати свої правдиві і підсвідомі наміри, свій справжній стан, у якому живемо. Це є велике откровення Боже, коли людина нарешті отримає таке світло своєї душі, що зможе пізнати і вибрати те, що від Бога і відкинути те, що від лукавого, зможе просвітити своє життя і бути світильником для інших.
Що ж просвітлює нашу душу, а що затемнює її? Зволікання у виборі фальшу чи правди, вибір на користь егоїстичної, корисливої, споживацької і нечистої любові за рахунок любові чистої і безкорисливої затемнює людину і не дозволяє Світлу Божому мати місце в ній. Щоб краще проілюструвати стан такого серця, яке має проблему в тому, як любити, як жертвувати і як стати святим, приведу невеличку притчу про небо і пекло.
Одного разу ангел на небі дуже спереживався за тих, хто є в пеклі і, підійшовши до Господа Бога, запитав: «Господи, невже в пеклі немає ні однієї душі, яка б у своєму житті не зробила б якогось маленького добра, за що можна б було її виправдати і спасти і витягти з пекла?» Господь відповів: «Покажу тобі одну душу, яка за все своє життя зробила хіба таке добро, що не вбила павучка, який ліз по стіні у неї над головою. Давай спробуємо. Чи порятує павучок ту грішну душу, чи витягне її з пекла?» Ангел спустив тонесеньку павутинку у вогняну, палаючу, мов вулкан, безодню. Для одного грішного чоловіка, який згадав, що колись пожалів павучка, це була остання надія на порятунок. Він панічно схопився за кінець павутинки обома руками,
і чудом павутинка почала його підносити, підтягувати з тієї страшної, здавалося б, ніколи не здатної відпустити його безодні. Чоловік побачив, що вже останні краплі смоли стікають з мізинця його ноги, і він, такий страшний нелюд, деспот, егоїст, який ніколи не вірив у мило-сердя, любов і доброту, але пошкодував лише раз у житті одного павука, буде разом на
небі з тими, що все життя любили, вмирали за інших, страждали, зрікалися себе, очищували
свою душу, і що він буде з ними лише за одного павучка. Але раптом хтось вхопив його за
ногу. Це була жінка, з якою він колись грішив, яка через нього потрапила до пекла. По тій жінці почав лізти ще один чоловік, він закричав: «Забери мене з собою. Це через твій поганий
приклад я потрапив сюди!» І той чоловік, який тримався обома руками за павутинку і думав, що він вже на півдорозі до неба, почав струшувати усіх вниз і казати: «Відчепіться від мене. Павутинка не витримає усіх. Я хочу спастися!» Коли всі, що чіплялися за чоловіка, попадали, павутинка справді обірвалася, а сам чоловік полетів донизу. Тоді Господь запитав ангела: «Як ти думаєш, чому він не врятувався?» «Тому що думав лише про себе, він не навчився любити», – відзначив ангел.
Справді, де немає любові і співстраждання, там – пекло. Небо є тоді, коли наше серце і душа бачать свою недосконалість і оплакують гріхи інших, коли душа молиться і вболіває за долю інших, за їхнє спасіння. Саме такими були святі, тому вони стали світильниками нашого життя. До цього повинні прагнути й ми. Щоб наші душі й наші серця запалали такою великою любов’ю Божою. Щоб та любов могла огорнути, ощасливити кожного, хто біля нас, хто подорожує, втікає від війни, трудиться, спільно з нами живе, спільно бореться в цьому житті.
Протоієрей
Ростислав Корчак
