Добиратися сюди непросто, з наших місць приблизно 35 годин, але воно того варте...
Перше чернече поселення засноване тут Германом та Саватієм ще в 1429 році, а сам монастир – в 1436 році ченцями Зосимом і Германом, мощі яких донині покояться в цих місцях.
Розквіт обителі, який пов’язують з ім’ям ігумена монастирського собору Филипа, припав на XVI століття, коли завдяки зразковій господарській діяльності, благодійним вкладам меценатів та царя було покладено багато сил на благоустрій та будівництво двох великих храмів: на честь Успіння Пресвятої Богородиці та Преображення Господнього.
Тут же, на Анзерському острові, шанують ім’я преподобного Єлеазара – засновника Свято-Троїцького Анзерського скиту, що передбачив ченцеві Микиті Мініну (згодом Нікону), який подвизався в Скиті з 1635 року, його Патріарше майбутнє, а царю Михайлу Федоровичу – народження царевича Олексія. У 1757 році були знайдені нетлінні мощі св. Єлеазара, але з часом втрачені, і наразі їх місцезнаходження невідомо.
Чернече життя на островах тихе та смиренне. Краса природи, спокій та Божа Благодать.
Але Соловки сьогодні – це ще й людська пам’ять про тисячі поневолених та замордованих, територія невтамованого горя та безмежного суму, вкраденого майбутнього та невиправданих страждань неугодних царському, а згодом і більшовицькому режимам. Здається, тиша тут особлива – зі стогоном людським. І хоча епоха трагедій далеко позаду, але таке незабувається,
час тут немовби зупинився. Глибокий смуток є частиною повітря та самого життя, а тиша –шанобливою даниною душам невинно загиблих. Саме це я назвав би відмінністю соловецьких духовних традицій від решти святих місць. Тут неможливо думати про щось буденне та інше, окрім молитви. Така атмосфера.
Звісно, що будь-яка історія впливає на свідомість людини, але найбільші враження за п’ять днів мого перебування в Соловецькому монастирі я отримав саме від служб.
Якось під час Літургії до мене несподівано звернувся чернець з проханням прочитати молитви. Це було досить незвично, але я взяв в руки молитовник і став читати уважно, неспішно та виразно, до свого багаторічного досвіду відповідно, але на мій подив він подав знак руками: ні, не так – тихіше, смиренніше, будь ласка…
Так само, як на Афоні деякі монастирі, ця обитель не є відкритою для сторонніх, ченці відгороджені від суєти сучасного світу. Зима тут сувора, а умови життя прості. Ігумен Голгофо-Розп’ятського скиту о. Євлогій, з яким довелося познайомилися на Афоні, є його настоятелем з 90-х років минулого століття. І хоча від нього залежить життя всього скиту, виглядає він скромною, смиренною людиною та справжнім батьком кожному насельникові, з якими щодня окремо веде душевні бесіди. Живе він доволі скромно: маленька хатинка посеред лісу, тапчан, молитовний куток з образами, пічка – нічого зайвого.
З історії відомо, що певний час монастир, як фортеця був опором новітнім реформам Патріарха Нікона, тому від старообрядництва тут залишилися деякі речі та традиції, як, скажімо, молитовні співи по гачкам замість нот, що ведуть своє походження від раннього Візантійського церковного співу.
З 1992 р. монастир відроджується. Відновилися давні традиції, заново споруджені поклонні хрести, а сам Соловецький історико-культурний комплекс включено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Навігація до Соловків припиняється наприкінці вересня. Природа навкруги завмирає, але це ніяк не впливає на життя монастиря, соборів, скитів. Все рухається своєю чередою…
Зі слів С. Єгорова записано О. Мартіним
