«Знаю діла твої, що ти ні холодний, ні гарячий... Оскільки ти і не холодний, і не гарячий, то Я виплюну тебе з уст Моїх» (Одкр. 3.15-16). Такими словами Господь показує Своє ставлення до найбільш осоружної в Його очах людської риси – байдужості. Багатьом із нас з цього приводу пригадуються слова відомого класика про те, що найбільш потрібно боятися не відвертих злочинців, а людей байдужих, бо саме з їх байдужого потурання і стаються найстрашніші злочини.
Байдужість зробилася страшним лихом сьогодення, і у всьому світі проблема відчуженості, замкнутості постала дуже гостро. Люди все частіше не звертають увагу на чужий біль та страждання, вони не хочуть нікому допомагати, майже не беруть на себе ініціативу чи відповідальність. Їм, на жаль, бракує елементарного вміння поспівчувати, порадіти за інших, допомогти в чомусь. Як часто можна дізнатися зі ЗМІ про те, що серед білого дня на вулиці помирає людина від серцевого нападу, а люди спокійно проходять повз – їм байдуже або просто думають, що чоловік, напевно, перепив зайвого. Коли стоїть маленька дитина і просить шматок хліба, а нікому в голову не приходить думка підійти і запитати: «Чому ти тут опинилася?». Кожен надто зайнятий собою. І це справді серйозний сигнал про хворобу усього суспільства – хворобу байдужості. «Байдужість – це параліч душі. Передчасна смерть», – писав Антон Чехов.
Збайдужіла душа втрачає можливість співчувати, бути доброю і милосердною, втрачає здатність любити, а, отже, і жити. Але чому, чому так? Звідки береться оця тотальна байдужість один до одного і до життя взагалі? Адже ми чуємо, особливо від людей старшого
покоління, що раніше так не було, що люді були довірливіші і уважніші, частіше і з радістю допомагали один одному. Невже з появою новітніх технологій і ростом прогресу деградувала людська особистість, і ми самі потроху перетворюємося на бездушних роботів сучасної цивілізації? Невже під впливомсвіту електронних ресурсів (телевізорів, комп’ютерів, Інтернету) ми стали байдужими до всього живого, справжнього і щирого: до радості людського спілкування, до краси навколишнього світу? Все реальне ми поступово підміняємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це призводить до самоізоляції людини і дуже часто болісно відбивається на її стосунках навіть з найріднішими людьми. Людина, котра закривається у власному віртуальному світі, немов у коконі, стає байдужою до світу реального, який її оточує. Так народжується нова цивілізація байдужості.
Рей Бредбері у своєму відомому творі «451 градус за Фаренгейтом» наочно показав таке гіперболізоване, інертне і апатичне суспільство майбутнього. За романом, людей цікавлять лише екрани на стінах та розмови «з родичами» – такі собі соціальні мережі. Також люди звертають увагу на товари, які їм нав’язують гігантські рекламні щити. На цьому всі їхні інтереси закінчуються. Люди живуть у своєрідному трикутнику: робота-магазин-дім. Все інше зайве і непотрібне. Але хіба це таке вже й далеке й фантастичне майбутнє?
Мені здається, що саме в такому суспільстві, на превеликий жаль, ми і починаємо «жити».
Ніби надивившись і начитавшись фантастики і наслідуючи її, ми залазимо в своєрідні кокони, які нитками-з’єднаннями ведуть до інших коконів: дім-робота-дім, а на вихідні: дім-комп’ютер-дім... Страшно те, що ці кокони з кожним роком грубіють, а згодом і взагалі стають непробивними панцирями. Може, й справді мала рацію одна сучасна публіцистка, котра сказала, що люди, наче квіти: шість мільярдів нарцисів.
Втім, є й інші причини байдужості. Крім байдужості егоїстичної, є байдужість як наслідок психічних розладів. Тоді людина впадає в цілковиту апатію не лише до оточуючих, але й до самої себе і до всього життя і, говорячи мовою психології, розвивається депресія. Часом депресія кожної окремо взятої людини переростає у суспільну депресію, масовий пессимізм, соціальну байдужість. Зневірені зрадництвом політиків і можновладців, соціальними експериментами та неправдою з усіх боків, заражені «синдромом очікування гіршого, ніж було вчора» ми перестаємо вірити будь-кому і стаємо байдужими до всього. А
ще нас свідомо привчають до того, що ми ні на що не впливаємо і від нас ніщо не залежить, бо ми просто мешканці, населення.
Доки не подолаємо цих штучно нав’язаних нам стереотипів, не позбудемося і байдужості. А ще байдужість, як і будь-яку безнадію та відчай, можна подолати щирою вірою в Бога і надією на Нього. «Чого душе моя ти сумуєш і чого ти в мені не покоїшся? Май надію на Бога, бо я буду дякувати Йому за спасіння Його» (Пс. 42.5). Більшість людей, на жаль, свої стосунки з Богом будують за принципом «як тривога, то до Бога». Загальновідомий факт, що військові події на Сході України згуртували суспільство. То невже, щоби подолати стіну байдужості і пробудити свідомість суспільства, треба чекати якоїсь біди, якогось лиха? Мабуть, пора нарешті пробудитися, перестати бути байдужими до самих себе, до всіх, хто нас оточує, до Бога та до всього того, що Він нам подарував.
Ліки від байдужості – це любов. Великий мудрець нашого часу Євген Сверстюк писав: «Байдужість і апатія – це висохле багаття життя, ентропія, перетворення найціннішого людського на сирий матеріал, над яким треба працювати віками». З цими словами важко не погодитись, але хочеться вірити, що з Божою допомогою процес перетворення байдужого і безвідповідального людського масиву на людей, готових взяти долю в свої руки і бути відповідальними за своє життя, не затягнеться на так довго.
Протоієрей
Ростислав Корчак
