НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Як виростити дитину в неповній сім’ї?

На жаль, сьогодні неповна сім’я стала швидше буденністю, ніж трагедією. На що спиратися одинокій матері у вихованні дитини? Про що говорити, про що мовчати?

Тут немає загальних порад. Діти всі різні. Що дитині необхідно? Зважте, не якою дитина має бути, а чого їй бракує – це те, що ні від кого іншого вона отримати не може. Коли йдеться: у мене проблема з дитиною, то дитина тут стоїть на третьому місці. Спочатку я, проблема і лише потім дитина. Однак, треба зрозуміти, що не проблему дитини треба вирішувати, а дитину від проблеми звільняти. В іншому випадку цим займуться інші. Доведеться вирішувати безліч питань: в якому емоційно-культурному світі виховувати, хто помічник, хто перешкода, в яких випадках бабусі з дідусями можуть заважати…

Зараз багато сімейних пар не реєструють свої стосунки, однак буває, складають шлюбну угоду, схожу на діловий контракт. І хоча історія шлюбних контрактів тягнеться з давнього Риму, головне вже сталося – духовна основа шлюбу в свідомості людей зруйнована. Шлюб як вічний союз вже не сприймається. Люди не розуміють, навіщо він їм взагалі потрібен, коли можна жити й так – зручно і без жодних зобов’язань. Змінюється й настрій жінок: «Для того, аби мати дітей – шлюб не потрібен. Навіть краще мати дітей без чоловіка – так спокійніше і вільніше. Однієї матері достатньо».

Для людини з сучасною європейською свідомістю шлюб і діти – речі різні. Питання відтворення можна вирішити ЕК, в сурогатний спосіб інше. Є варіанти неповних сімей. Наприклад, без батька з самого початку. В такому разі часто малюк, крім мами і бабусі, нікого іншого не бачить і до 3–5 років питання про батька взагалі не виникає. У такій сім’ї початковий порядок порушений, життя дитини буде формуватися неправильно. Є інша ситуація, коли батько спочатку був. Це зафіксовано душею дитини: батько був, потім зник. Тут відбувається інша драма неповноти з пошуком, бажанням побачити, дізнатися батька... Зрозуміло, все залежить від матері, чого вона хоче від своєї сім’ї: розуміє проблему батька і намагається допомогти її вирішити; не розуміє і шукає наступного супутника життя для себе; обмежує своє життя дитиною, зовсім не допускаючи в неї чоловіка.

Якщо мати мудра, вона намагається зробити батька, всупереч тому, що їхні стосунки не склалися, учасником виховного процесу, розуміючи, що батько потрібен дитині. Або вона ясно розуміє, що спілкування з батьком принесе дитині шкоду і виключає його присутність з життя дитини. Але проблема все одно залишається. І тоді мати повинна шукати можливості, як заповнити відсутність батька в житті дитини.

(Продовження в наступних номерах)

Матеріал підготував

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Зцілення стражданням та любов’ю

«Людина народжується для страждання», – говорили філософи-стоїки. З давніх-давен людина усвідомлювала свою слабкість і вразливість супроти навколишнього світу, стихій, хвороб, врешті-решт, супроти свавілля такої ж, як і вона, сама людини. Сумний досвід поколінь спонукав людей дбати про власну безпеку, аби уникнути страждань. Люди укладали мирні договори, різноманітні конвенції, меморандуми, удосконалювали норми права, створювали нові ліки та вакцини, вибудовували системи соціальної рівності. Однак, незважаючи на бажання і зусилля людини, у світізавжди панувала несправедливість: розв’язувалися війни, спалахували нові віруси та хвороби, виникали стихійні лиха, які приносили людям безліч страждань. Додаймо до цього особисті трагедії та зради, і перед нами відкривається безрадісна картина. Може й справді мав рацію відомий німецький мислитель Артур Шопенгауер, який у своєму творі «Нікчемність та гіркота життя», змальовуючи існування людини в песимістичній перспективі, стверджував, що людське життя триває від одного страждання до іншого. А коли так, то невже людина народжується лише, щоб страждати? Який сенс має усе це? Відомий американський лікар та психолог Віктор Франк, який сам пережив найжорстокіший нацистський концтабір Освенцім, дійшов висновку: людина може пережити будь-які страждання і болі, коли бачить у цьому зміст. Чи мають терпіння та страждання якийсь зміст?Так! У цьому нас переконує воскреслий Христос і вся історія християнства. Все життя нашого Спасителя, від народження і до зішестя на хрест, як також і подальша історія християнської Церкви – це історія зміцнення через страждання, це перемога безсилля над силою і шлях до воскресіння через смерть. Це унагляднене пояснення того, який досвід можемо здобути ми у цій «школі страждань», яким є наше життя, коли матимемо за Вчителя Розп’ятого і Воскреслого Христа.

На духовній Голгофі під хрестом наше серце розриває біль і жаль від страждань, які терпів наш Спаситель. Декого цей біль розчулює настільки, що він готовий у своїх емоціях кликати про помсту і шукати відплати. «Заховай меч твій у ножни», – радить Божественний Страждалець, не бажаючи комусь завдати болю. Злом агресію не переможеш. «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мф. 11.29), – вчить нас Господь. Але ж, як це важко, як іноді не зрозуміло. Не зрозуміло тому, що нас засліплює гріх, наш гріховний стан, який виражається страхом, злобою, бажанням помсти. Однак полегшення для душі все це нам не дає і до позбавлення власних страждань не приводить. Тож важливо, аби, переносячи всі ці болі, ми прозріли. Не секрет, що в нинішній, сповнений жорстокості та егоїзму час, люди не бачать нікого і нічого, окрім себе. Тому і живуть в скорботах, хворобах, збройних конфліктах. Ще й запитують самі себе: «А де ж Бог? Якби Він був, то чи дозволив би всі ці страждання та смерті невинних?» Вони не розуміють, що саме через страждання і терпіння людина і приходить до Бога, який посилає нам випробування, щоб загартувати нашу душу, очистити її від егоїзму і воскресити в любові, щоб ми не озлоблювалися, а були співчутливими один до одного. Так часто буває, що коли людина має все необхідне, коли вона здорова і усім забезпечена, то перестає розуміти чужу біду, чуже горе. «Один одного тягарі носіть і так виконаєте закон Христовий», – вчить нас апостол. В чому сила цього закону? В любові. Та коли часто вживаємо це слово – любов, але нічим не жертвуємо, воно стає порожнім. Пригадаймо повчання слова Божого про любов: «Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, не гордиться, не безчинствує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла... радіє правдою, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не минає» (1Кор. 13.4-6). «Бог є любов» (1Ін. 4, 16), – так висловився богонатхненний євангеліст Іоан. І це його слово відкриває нам завісу нового часу, ще одну правду, що «Бог доводить нам Свою любов тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками» (Рим. 3.8). Приходить поміж нас Христос і власним життям, смертю та воскресінням доводить нам можливість жити в мирі та любові. «Бо коли ми, будучи ворогами, примирилися з Богом через смерть Сина Його, то тим більше, примирившись, спасаємось життям Його» (Рим. 5.10).

Зцілюючись від ран гріха і страждань Божою любов’ю, ми отримуємо шанс на нове життя. Нехай наші власні страждання роблять нас не лише сильнішими, але й мудрішими. Нехай кожне зболене серце очиститься любов’ю і нестиме світло прийдешнього дня. Людина народжується не для страждань, а для любові. Але розуміти це починає, пройшовши довгий шлях терпінь і страждань. «Радійте», – сказав воскреслий Христос Своїм учням після довгої ночі страждань. Крізь власні терпіння і випивши гірку чашу страждань до дна, Господь зміцнює нас на дусі і вкладає в нашу свідомість незбагненну азбуку життя: шлях до воскресіння лежить через Голгофу, зло можна перемогти лише добром, а ненависть – любов’ю. Христос Воскрес! Воістину Воскрес!

Протоієрей

Ростислав Корчак

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Суп з перловкою та маринованими грибами

Цього разу я розкажу про перлову крупу. Виявляється, що назва перловки походить від слова перл – перли. Ця крупа дійсно нагадує річкові перли. Перловка – це ячмінь.

Наші предки знали толк в рослинах. Якщо заглянемо в історію, то дізнаємось дуже багато цікавого про ячмінне зернятко. Ячмінну кашу їли навіть гладіатори Древнього Риму. Їм, як нікому, потрібні були сила і витривалість. А ще перлову кашу називали кашею Піфагора – він також надавав перевагу ячмінній дієті. І не сам, а разом зі своїми учнями. Він вважав, що цей злак додає не тільки бадьорості, а й сприяє великій концентрації розуму. Приготуємо і ми суп з таким чудо-зернятком.

Для приготування потрібно:

• гриби мариновані – 300 г

• картопля – 3 шт.

• цибулина – 1 шт.

• морква – 1 шт.

• перлова крупа – 3 ст. ложки

• 2 зубки часнику

• олія

• сіль, перець – за смаком

Цибулю, моркву і картоплю почистити. Крупу промити, покласти в каструлю, залити водою (приблизно 1,5 л), довести до кипіння, додати одну картоплину цілком, варити до готовності.

Тим часом, викласти на друшляк гриби, щоб стекли, порізати їх соломкою. Подрібнену цибулю злегка (не до готовності) підсмажити на олії.

Зварену картоплину вийняти з юшки, розім’яти в пюре і покласти назад в каструлю. Дві картоплини, що залишилися, морквину покришити на невеличкі шматочки, покласти в каструлю, довести до кипіння, потім додати гриби, смажену цибулю, посолити, поперчити і варити до готовності. Заправити суп потовченим часником та зеленню. Смачного!

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Історія Руфі

В Віфлеємі жив чоловік на ім’я Єлімелех з дружиною Ноємінню. У них було двоє синів: Махлон і Хілеон. Через голод Єлімелех був змушений з родиною переселитися на поля моавітські. Незабаром він помер. Його сини одружилися з моавітянками Орфою і Руфью та проживши з ними не більше десяти років – померли. Залишилась вдова Ноємінь з невістками.

Почувши, що Господь послав багатий урожай в землі Ізраїльській, Ноємінь вирішила повернутися на батьківщину. Пішли з нею і обидві невістки. Дорогою Ноємінь почала вмовляти їх повернутися додому, кожна до своєї матері. «Нехай Господь учинить милість вам за те, як ви повелися з померлими і зі мною», – казала вона. Невістки плакали і не хотіли з нею розлучатися. Та все ж одна з них, Орфа, послухалася Ноємінь і зі слізьми повернулася додому. А Руфь сказала: «Я житиму там, де й ти, твій народ буде моїм народом, твій Бог – моїм Богом. Тільки смерть розлучить нас». Ноємінь і Руфь, прийшовши в землю Ізраїльську, поселилися в місті Віфлеємі і харчувалися колоссям, яку Руфь підбирала на вижатих ланах. Цього було досить для прожиття.

Господь Бог винагородив Руфь за її прив’язаність і шанобливість до своєї свекрухи. В ізраїльтян був закон: якщо хтось вмирав, не залишивши дітей, то найближчий родич мусив одружитися на вдові спочилого, і діти від цього шлюбу вважалися дітьми померлого.

У цей час у Віфлеємі жив багатий чоловік Вооз, родич померлого чоловіка Руфі. Він одружився з бідною Руфью. Коли в них народився син Овід, жінки сказали Ноєміні: «Благословен Господь, що не залишив тебе без наступника». Ноємінь дуже раділа з того і була нянькою Овіда. Ім’я Овіда справді зажило слави в Ізраїлі, бо він був батьком Ієссея, батька царя Давида.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Преподобна Марія Єгипетська (день вшанування 14 квітня та п’ята неділя Великого посту)

Історія. Народилася вона у V ст. в Єгипті. У 12 років втекла від батьків аж до Александрії, великого міста, де втратила цноту і розпочала бурхливе розпусне життя. І не з потреби грошей, а з похоті, була готова віддатися кожному бажаючому задовольнити свою хіть. Цілих сімнадцять років віддавалася вона до нестями жахливому розтлінню душі й тіла.

Одного дня, прогулюючись набережною, Марія побачила великий корабель і багато людей, які сідають на нього. Розпитала і дізналася, що вони відпливають до Палестини на свято Воздвиження Хреста Господнього. Заради цікавості, з натовпом пройшла на корабель і Марія. Ні грошей, ні харчів у неї не було. Але вона була впевнена, що принадливість дасть їй усе. Цілу дорогу Марія безсоромно грішила, не покинула цього і прибувши до Єрусалиму.

У найбільшому і найкрасивішому храмі міста розпочалося свято. Величезні натовпи паломників ринулись туди, аби вклонитись Животворчому Хресту. Попрямувала з ними і Марія. Проте зненацька невидима сила відштовхнула її від дверей храму. Це дуже здивувало Марію, адже вона не звикла відступати, якщо чогось бажала, не звикла до заборон. Але і вдруге, і втретє так і не змогла потрапити до храму. Щоразу хтось невидимо перешкоджав їй.

У храмі тривало богослужіння, усі люди були всередині, а Марія, нікому не потрібна, сиділа на паперті зовсім одна. В її душі кипіла буря: образа і злість, приниження і розпач були такими, як ніколи. Від безсилля вперше занило серце грішниці, і Марія залилася гіркими слізьми. А коли заспокоїлась, несподівана думка, як блискавка, вразила її сутність: «Я недостойна. Гріхи не дають мені бачити Тебе, Боже. Але тільки впусти, і я все зміню». Після цього вона одразу відчула в душі неначе просвітлення і безперешкодно увійшла у храм. Принісши покаяння Богу біля Його Животворчого Хреста, Марія вийшла з храму цілком іншою людиною.

Вона виконала свою обітницю змінити життя. Віднайшовши мир в душі, пішла з Єрусалиму в найбільш сувору і безлюдну Йорданську пустелю, де майже півстоліття жила скудною поживою і подякою Тому, хто заради її спасіння від гріхів зійшов на хрест. Хліб, який вона взяла з собою, скам’янів, одяг перетворився на лахміття і розсипався, піддаючи тіло денній спеці і нічному холоду. Хто не був у пустелі хоча б раз, той не зможе уявити до кінця нестерпних мук цієї жінки.

В цілковитій безлюдності вона мучилася від голоду і спраги, а ще більше – від душевних страждань. Злі духи посилали страшні демонічні видіння, змушували її молоде тіло згадувати розпусне життя, красивий одяг, дорогі прикраси... Вона плакала, стогнала, безсило металася по піску, і тільки сила духу і постійна молитва тримали її напівживою. Такими суворими подвигами Марія Єгипетська цілком викорінила із свого серця усі гріховні пожадання, зробившись чистою посудиною Божої благодаті.

Старець Зосима, мешканець одного із Йорданських монастирів, промислом Божим зустрівся зі святою Марією в пустелі, коли вона була вже глибокою старицею. Він був вражений суворістю її життя та тією святістю, якою нагородив її Господь. Одного разу Зосима побачив Марію під час молитви, немовби піднятою над землею, а річку Йордан вона переходила так, неначе це був суходіл.

Розповівши Зосимі про своє життя, преподобна попрохала його прийти на це саме місце через рік і причастити її. Монах виконав прохання святої, а ще через рік, прийшовши в пустелю з надією знову побачити її, знайшов Марію мертвою. Лев своїми кігтями допоміг йому вирити могилу у пересохлому ґрунті і поховати преподобну. Так, благодаттю Божою з великої грішниці преп. Марія Єгипетська стала великою святою, залишивши нам такий яскравий і дієвий приклад покаяння.

Молитовна традиція. До преп. Марії Єгипетської моляться про дарування дару покаяння і про допомогу в боротьбі з плотськими гріхами.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Як читати Святе Письмо

Якщо християнин не звертається до Святого Письма, то його молитва буде швидше за все лише монологом, який вище стелі не підніметься. Для того, аби молитва стала повноцінним діалогом з Богом, її необхідно обов’язково поєднувати з читанням Слова Божого. Тоді у молитві, звертаючись до Бога, через Його слово ми зможемо отримувати відповіді на наші прохання.

У Писанні сказано: « Не хлібом одним житиме людина, але всяким словом, що сходить з уст Божих» (Втор. 8.3). Ми повинні пам’ятати про те, що людина потребує не лише фізичної, матеріальної їжі, але також і їжі духовної. Слово Боже – це і є їжа для нашої внутрішньої духовної людини.

Якщо ми перестанемо годувати людину матеріально, то результатом цього стане її фізичне виснаження – дистрофія. Але так само і наша внутрішня духовна людина може перетворитися в дистрофіка, якщо впродовж тривалого часу не буде звертатися до Святого Письма. А потім люди ще й дивуються: чому слабне віра? Адже джерело віри відоме: «Віра від почутого, а почуте від Слова Божого» (Рим.10.17). Тому, аби мати віру треба звертатися до цього джерела.

Про важливість читання Слова Божого говорить нам саме Святе Письмо. Наставляючи Ісуса Навина, Господь Бог сказав йому: «Нехай книга цього Закону не відійде від твоїх уст, але будеш роздумувати про неї вдень та вночі, щоб додержувати і чинити все, що написано в ній, тоді зробиш щасливими дороги свої і тоді буде щастити тобі» (Нав.1.8). Подібно сказав і пророк Давид: «Слово Твоє – то світильник для ноги моєї» (Пс.118.105). Але, як правильно почати вивчення Святого Письма? Найлегше почати читати Святе Письмо відповідно до тих євангельських та апостольських зачал, які читаються в храмах у відповідні дні, і які можна знайти у будь-якому церковному календарі. У віруючих людей є правило: після читання вранішніх молитов, відкрити церковний календар, подивиться, який саме уривок з Євангелія чи Апостола читається в цей день в храмі і прочитати їх вдома. Таким чином, ці священні тексти є для людини немовби настановою на цілий день. Більш глибоким вивченням Святого Письма можна зайнятися у піст. Не варто нагадувати, що в домі кожного християнина повинна бути Біблія, або хоча б Новий Завіт Господа нашого Ісуса Христа. Примірник цієї Книги має бути зручним для читання з відповідною закладкою. Робити помітки, підкреслення чи якісь виділення у Священному тексті чи загинати сторінки не слід.

У віруючої людини до Священного Писання повинне бути благоговійне ставлення. Не слідчитати Біблію, як якийсь роман, лежачи у ліжку. Кожне читання потрібно починати з молитви, аби Господь відкрив розум для пізнання Його волі. Користуватися потрібно лише тою Біблією, на якій є благословення Церкви.

Звичайно, вивчення Слова Божого рекомендується розпочати з Нового Завіту, з Євангелій та Послань апостолів. А якщо християнин добре орієнтується в книгах Нового Завіту, можна взятися за читання Старого Завіту. За ціле життя потрібно хоча б раз перечитати Біблію.

Давно підмічено, що скільки б разів не читала людина один і той самий євангельський текст, в різні періоди життя він відкривається новими гранями. Подібно, як дорогоцінний камінь з кожним поворотом виблискує новими кольорами, так і Слово Боже з кожним нашим новим зверненням до нього буде відкривати нам все нові і нові горизонти Богопізнання.

Надзвичайно корисно читати тексти Святого Письма з паралельним тлумаченням Святих Отців. Преп. Амвросій Оптинський рекомендував читати Новий Завіт з поясненнями блаженного Феофілакта Болгарського. Ці тлумачення хоча і короткі, але надзвичайно змістовні. У православному середовищі популярним є також «Пояснення Євангелій» Гладкова та «Тлумачна Біблія» Лопухіна.

Любов до Слова Божого необхідно прищеплювати з дитинства. Батьки повинні читати дітям або разом з ними Священні тексти, пристосовані для дітей. Для цього можна використовувати ілюстровану Дитячу Біблію або інші книги, пояснюючи дітям незрозумілі місця.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Чому ми молимося завченими словами

Інколи можна почути твердження про те, що молитися до Бога потрібно своїми словами, які йдуть від душі, оскільки стандартні завчені молитви Богові, мовляв, не подобаються, бо вони бездушні і механічні.

Православна Церква немає нічого проти індивідуальної молитви, яка виникає спонтанно внаслідок особистих душевних переживань християнина. Власне, молитви, якими молиться тепер Церква, саме так і виникли. Вони, можна сказати, є шедеврами індивідуальної молитви. Промовляючи певні молитви, ми маємо пам’ятати, що вони були складені реальними людьми. Саме такі слова той чи інший святий знайшов для розмови з Богом. І в тому, що ми користуємося його духовними здобутками, не просто немає нічого поганого, а навпаки, від цього ми маємо велику користь. Адже промовляючи молитви святих, ми долучаємося до їхнього духовного досвіду, ми проходимо школу покаяння і вчимося правильно звертатися до Бога. Святий Феофан Затворник писав: «Молитва – це наука і вона живоносна, вивчається серцем, а не пам’яттю і розумом». Сердечну науку можемо пізнати тільки долучившись до сердечних почуттів і переживань наших попередників – Святих Отців, які цю науку любові серця передають нам через свої молитви.

Про те, що молитви потрібно вчити, вказує нам Святе Письмо. Учні просили про це Господа, і Він дав їм текст сформованої молитви «Отче наш», яка стала взірцем для усіх наступних молитов (Лк. 11.1-2). Зауважмо, що Спаситель ніяким чином не дорікнув Своїм учням стосовно їхнього бажання молитися чужими словами і не сказав, що їм не потрібні стандартні молитовні слова, а навпаки дарував їм молитву «Отче наш». Цю молитву використовують практично усі християни, в тому числі і ті, які полюбляють різні молитовні імпровізації.

Вони також використовують псалми Давида, що є теж продуктом чужого молитовного досвіду. Але ж це – Святе Письмо, зауважать деякі. Так, та значна частина православних молитов, богослужінь, таїнств – це цитати зі Святого Письма, або вислови, що базуються на його текстах.

Якщо йти за логікою тих, хто виступає проти встановлених молитовних форм і сталих текстів, то слід припинити співати псалми Давида, не можна використовувати і вислови нашого Господа, вислови апостолів. Але ж це абсурд! Ні Господь, ні Святі Отці не закріпили за собою «авторського права» на вживані ними молитви, а навпаки, дарували нам їх для користі нашої душі і для нашого спасіння.

Можливо, виступи проти встановлених молитов – це лише вияв людської гордині: мовляв, не буду молитися цією молитвою, бо її склав і нею молився хтось інший, а не я. Але ж гордість – це гріх...

ПРИТЧІ. А що потім?

Прийшло марнославство до одного мудрого чоловіка та й каже:
–Давай товаришувати! Я для тебе все, що хочеш, тоді зроблю!
– І що ти для мене зробиш? – не поспішаючи з відповіддю, спитав мудрий чоловік.
– Допоможу стати кандидатом наук!
– А потім?
– Потім – доктором!
– Припустимо. А потім?
– Потім ти станеш великим професором,академіком! Всі будуть звеличувати тебе…
– А потім?
–Як що? Ти постарієш!
– А потім? Ну, проживе моя слава після мене ще років десять. Але через сто років моє ім’я мало хто згадає! А через тисячу років? Через мільйон? Так що ж ти можеш дати мені?
Подивилось марнославство на мудрого чоловіка, зітхнуло… та й пішло шукати того, хто б з ним, не задумуючись про це, потоваришував!

Із книги монаха Варнави (Євгеній Санін) «Маленькі притчі для дітей та дорослих»

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Малюк та ґаджети

У якому віці можна давати дитині планшети, смартфони, дозволяти грати на комп’ютері? Чи шкідливе раннє знайомство малюка з ґаджетами?

Існує ідеальне правило: чим пізніше, тим краще. На жаль, у сучасному житті воно не дуже працює в силу того, що у більшості дорослих є екранна залежність різних ступенів. Діти навчаються, наслідуючи манери та поведінку батьків, тому що основний мотив їх поведінки – імітація. На пропозицію змалювати членів своєї сім’ї через предмети, з якими ототожнюється кожен з них, більш як 80% дітей малюють будь-який електронний пристрій, з яким асоціюються у них батьки та їхні старші брати чи сестри.

Щоб екранна хвороба, яка захопила всіх навколо, не зашкодила дитині, не рекомендується долучати її до планшета, комп’ютера тощо, допоки вона не сягне трьохрічного віку. Так, це велика спокуса заспокоїти дитину планшетом з «програмами розвитку для дітей», але в далекоглядності, власне, і полягає мистецтво виховання. Регулювати «спілкування» дитини з ґаджетами не просто, тут потрібні спеціальні зусилля батьків, особливо якщо в сім’ї є старші діти.

Коли електронні пристрої тільки входять у життя дитини, батьки мають можливість обмежувати час їх використання, так само, як перегляд телепередач. Враховувати потрібно загальний час, проведений з планшетом або біля телевізора. Стів Джобс, засновник і ідейний натхненник компанії Apple, людина, яка подарувала світу персональній комп’ютер, своїм дітям дозволяв користуватися різними ґаджетами не більше однієї години на день.

Як вийняток, варто поєднати використання ґаджетів з навчанням іншим навикам. Наприклад, поставити умову: «Перед сном ти граєш на піаніно, а потім 10 хвилин – з планшетом».

Якщо молодша дитина посилається на те, що старші мають вільний доступ до Інтернету і комп’ютера, слід пояснити: коли йому буде стільки ж років і він навчиться того-то і тому-то, у нього буде більше обов’язків і з’явиться право користуватися ґаджета-ми. Якщо дитина захопиться ґаджетами раніше, ніж навчиться сама читати, у неї навряд чи з’явиться зацікавлення книгами, тому що дивитися на екран простіше, враження дістаються легше, яскравіше. Усі вчителі початкових класів знають: «екранні» діти гірше навчаються – вони насилу сприймають інформацію через слух.

Сьогодні основні страхи у дошкільнят, молодших школярів провокуються комп’ютерними іграми. Це не обов’язково має бути відверта «стрілялка» зі страшною та виразною графікою. Дитина вбирає образи, почерпнуті не з життя або казок, не з книжкових ілюстрацій, а саме з гри. У результаті – тривожні сни, нервові тики, заїкання.

Ще одна небезпека, яку несе раннє залучення до екранів: дитина до 7 років в принципі позбавлена критичних фільтрів, які могли б захистити її від надмірно яскравих вражень. І якщо

дитина отримає їх з планшета чи комп’ютерної гри – залежність від них виникне досить швидко. Крім того, раннє знайомство з ґаджетами блокує розвиток здатності дошкільника до сюжетних ігор. Замість того, щоб в реальності грати в солдатики, ляльки тощо, дитина грає у віртуальному світі: там він «годує» вихованця, «будує» будиночок, саме там вона досягає успіхів і, власне, там і відбувається її «справжнє» життя. Такі діти можуть відкинути реальний світ й віддати перевагу свiту вiртуальному.

Тож, час від часу варто би влаштовувати ревізію підступній залежності ваших дітей від ґаджетів та речей взагалі. Дорослі знають, як прикро буває, коли «глючить» комп’ютер або смартфон, де контакти, адреси, а дехто скаже: «Півжиття там», але ми в своїх дітях можемо змінити стан справ, допомогти їм. То ж не баріться, час минає.

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Подолання депресії методами Святих Отців

Депресію називають провідною хворобою ХХІ століття. Хоча вона не така небезпечна як рак чи СНІД, або скажімо серцево-судинні захворювання, проте симптоматика цієї духовно-тілесної недуги залишається однаково важкою. Насамперед, це почуття пригніченості, безпорадності, втрата активності і взагалі інтересу до життя. Як наслідок – цілковита апатія,

або навіть і суїцидні рецидиви.Частими наслідками депресії є зниження цікавості до зовнішньої дійсності і замикання людини у самій собі, прагнення знайти вихід зі свого безрадісного стану з допомогою алкоголю чи наркотичних речовин. Людина перестає бачити сенс у звичайних щоденних речах. У душі присутні постійна тривога з відчуттям невідворотності чогось поганого, незадоволення усім, нерішучість. Відтак, можна сказати, що депресія – це стан стомленої душі, у якому людина перестає відчувати себе повноцінною. У неї втрачається живий зв’язок із собою, зі своїми ближніми, зрештою, з Богом. Звісно, медична наука, зокрема психотерапія, виробили цілу низку більш-менш ефективних способів боротьби з цією недугою. Але світська медицина визнає депресію лише як фізіологічне захворювання. При цьому майже не звертається увага на душу людини та на такі питання, як віра, пристрасть, гріх, які є ключовими з точки зору духовної діагностики. Мовою Церкви, депресія відповідає стану душі людини, поглинутою зневірою (унынием) та печаллю. «Дух зневіри є найважчим», – пише преп. Іоан Ліствічник.

Як боротися з цим? Як вчать нас Святі Отці, найкращим та найбільш дієвим способом подолання будь-якої пристрасті є молитва, поєднана з постійним невтомним творенням справ, протилежних цій пристрасті. Але стан відчаю дещо відрізняється від інших людських пороків. У зневіри немає протилежної чесноти. Тому духовні подвижники називають цей стан людини «всепожираючою смертю». Щоб подолати цей безнадійний стан, християнину слід воювати на декількох духовних фронтах одночасно.

Оскільки зневіра – це стан душевної ліні та апатії, потрібно насамперед прикладати зусилля до того, щоб не переставати молитися. «Молитва є найкращими ліками від печалі та зневіри», – пише преподобний Єфрем Сирін. Тут важливо нагадати, що в стані депресії людина навіть фізично не здатна багато молитися. Тому Святі Отці радять не використовувати надто довге молитовне правило. Свт. Ігнатій (Брянчанінов) радив, наприклад, у такому стані молитися словами: «Слава Богу за все. Господи, нехай буде зі мною воля Твоя свята. Дякую Тобі, Боже, за все, що посилаєш мені». Також свт. Ігнатій радить пильнувати себе у духовній тверезості, утримуватися від тривалого сну, переїдання, пустомовства, пустих жартів та гострих слів. Зберігати тверезий погляд на самого себе, практикувати земні поклони, пам’ятати про Бога та вічні блага, які дарують радість душі.

Також для християнина дієвими засобами в боротьбі з депресивними станами, окрім молитви, є читання чи слухання Слова Божого, участь у Богослужіннях і Святих Таїнствах Церкви, серед яких найпершими є Сповідь та Причастя. Для підняття життєвого тонусу та подолання песимізму багато допоможе дружня розмова зі священиком чи просто хорошим віруючим приятелем. Взагалі, для будь-якої людини важливо навчитися думати про хороше не лише в компанії однодумців, але й на самоті – підтримувати себе приємними думками, радісними спогадами, навчитися довіряти Божому Провидінню, яке все скеровує до добра. Не в останню чергу слід згадати поради Святих Отців переборювати відчай фізичною працею – від роботи оживає спершу тіло, а потім і дух. Праця на свіжому повітрі бадьорить людину, відганяє погані думки.

Звичайно, депресія, як і будь-яка людська хвороба, є попущенням Божим. Це не обов’язково покарання, або розплата за якісь необдумані вчинки чи гріхи. Безгрішних людей не буває, але є ті, хто з Божою допомогою бореться зі своїми немочами, і ті, хто намагається їх не помічати. Тоді немочі самі нагадують про себе у формі різних хвороб.

Християнин це не той, укого немає жодних проблем. Християнин це той, хто вчиться долати наявні проблеми, звертаючись до Христа. І подібно до Христа, ми можемо прийти до Воскресіння та відродження душі тільки через власну Голгофу. Лише пройшовши через гіркоту випробувань, переживши власне горнило страждань і скорбот, людина зможе зрозуміти саму себе і пізнати ціну всього, що є навколо. І проблема не в тому, що люди зустрічаються в житті зі стресами, депресіями і т. п. У певному сенсі такі стани бувають навіть корисними, не лише з духовної, але й з психологічної сторони, оскільки захищають людину від надмірного фізичного та емоційного виснаження і нагадують про потребу змін. Проблема полягає в тому, що люди дуже часто причину своїх страждань бачать зовсім не там, де вони є насправді. А відтак, борючись із депресією, намагаються позбутися не її глибинних причин – власної гріховності та порочності, а лише наслідків цього стану – негативних фізичних і психологічних відчуттів.

Тож за наукою Святої Церкви, депресія не є якимось винятковим явищем, притаманним лише сучасності. Люди страждають від депресій та неврозів тому, що забули про повноцінне духовне і церковне життя, а відтак, справа не в часі, в якому живемо, а в тому, яке місце в нашому житті займає Бог. Церква – це духовна лікарня, де не лише лікують духовні хвороби, але й фахово займаються їхньою профілактикою. Тож, якщо хтось свідомо уникає її, шукаючи для цього безліч виправдань, нехай не дивується тому, що рано чи пізно зіткнеться зі станом нестерпного душевного болю, який не вдасться притупити жодними антидепресантами..

Протоієрей

Ростислав Корчак

ПОДІЇ. Послання до пастви.

Послання до пастви Української Православної Церкви з нагоди Прощеної неділі та початку Великого посту Блаженнішого Онуфрія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви 

И остави нам долги наша, якоже и мы оставляем должником нашим (Мф. 6:14)

Возлюблені у Христі брати і сестри! З давніх часів Свята Церква навчила нас розпочинати Великий Піст особливим днем, у який кожен християнин має вибачити ближньому всі образи та провини. Це вибачення стає першою сходинкою духовного подвигу, якій належить пройти нам у дні Святої Чотиридесятниці. Духовне життя це не якась теоретична наука чи філософія, а реальне спілкування з Богом у Святому Дусі. І тому Чин Прощення, з якого розпочинається Великий Піст, це не звичайний обряд чи символ. Це реальна духовна зміна в душі християнина, яка робить наші серця спроможними до любові. Святе Письмо говорить нам: «Бог є Любов» (1 Ін. 4:16). Спільні образи заважають людині пізнати цю Істину. Колись давно, на початку існування світу, людина образила Бога своїм гріхом. Але Бог «не прогневався на ны зело, ниже помянул беззаконий наших». Прощаючи нам провини наші, Господь і Спаситель своїм прикладом навчає нас прощати винуватцям нашим. «Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного» (Ін. 3:16).

Цей світ сьогодні замість любові наповнений образами і злобою. Культивування агресії і ненависті стало частиною технологій для досягнення багатства і влади. Нескінченні образи спалюють духовні мости, якими єднаються сім’ї, суспільство, держави. Ті, хто прагне досягати своєї мети, сіючи розбрат, жорстоко помиляються. Вони будуть посоромлені історією, бо хто закликає до ворожнечі ніколи не матиме Божого благословення. Адже «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» (Мф. 5:9). Сьогодні ми бачимо, що без Божої любові перед ворожнечею цього світу безсилі наймудріші людські слова. Жертви десятків тисяч наших співвітчизників, сльози вдів і сиріт закликають всіх, хто ворогує – зійдіть з дороги війни і станьте на шлях миру. Мир на українську землю знову прийде тільки після прощення. Прощення – це не поразка. Прощення – це єдина справжня перемога, якою знищується гріх і зцілюються його наслідки. Бо Бог на Хресті простив світ. І Його Божественна смерть відкрила шлях до всепереможного Воскресіння.

Возлюблені у Христі брати і сестри! У ці священні дні Великого Посту прикладемо належних зусиль для того, щоб викорінити зі своїх сердець всі образи. Між християнами не може бути ворожнечі ні на матеріальному, ні на політичному, національному чи релігійному ґрунті. Адже Господь наш Іісус Христос навчає нас: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13: 35). Нехай не лише один день на рік, а все наше життя стане Прощеною неділею. Тим самим кожен з нас докладе дієвих зусиль для того, щоб мир і благословення Боже повернулися на Українську землю.

На завершення хочу сказати, що вірним нашої Святої Української Православної Церкви благословляється протягом всього періоду Великого Посту кожен день прочитувати по одній главі зі святого Євангелія і по тридцять три молитви Іісусові. Це буде нашою особливою молитвою за мир на нашій українській землі. Нехай Господь благословить нашу землю і усіх нас.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Пісні голубці

В староі новозавітніх текстах дуже часто згадується про пости, в яких втілено євангельський

зміст спасіння душі через помірність, утримання від розваг, обмеження у харчуванні. Все це пов’язано в народній свідомості зі стражданнями Ісуса Христа. Під час Великого Посту готували багато всіляких каш, робили млинці, гречані вареники й галушки, пшеничну

локшину, картопляники, деруни. Вживали чимало страв з бобових, а також з овочів, їли багато редьки і хрону, заварювали духмяні і цілющі трави замість чаю і пили їх без цукру.

Для приготування потрібно:

• одна головка капусти – 0,5 кг

• картопля – 700 г

• цибулина – 1 шт.

• морква – 1 шт.

• томатна паста – 1/2 склянки

• олія – 2 ст. ложки

• сіль, перець, цукор – за смаком

Зняти з капустини верхнє пошкоджене листя, вирізати качанчик і приварити капустину в підсоленому окропі, аби листки могли вільно відділятись. Вийняти капустину на друшляк, дати стекти воді. Розібрати на листя, зрізати потовщення на листках. Цибулю, моркву і картоплю почистити, натерти на дрібній тертушці. До овочів додати сіль, перець, все перемішати. Начинку покласти на середину листка, голубці завити. Взяти казанок чи каструлю з товстим дном. Дно змастити олією. Голубці тісно скласти до каструлі. Дно можна вистелити листям капусти, якщо залишилося. Приготувати підливу. Для цього до капустяного відвару

додати сіль, перець, цукор, томат, довести до кипіння. Залити голубці так, щоб підлива їх повністю покрила і поставити тушкуватися на слабкому вогні протягом двох годин (найкраще у духовку). Готові голубці подавати гарячими.

Смачного!

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Самуїл

Останнім суддею народу ізраїльського був пророк Самуїл. У Самуїлових батьків довгий час не було дітей. Якось Самуїлова мати, Анна, під час щирої молитви перед скінією, дала Богу обітницю: якщо у неї народиться син, вона посвятить його Господу. Молитву Анни було почуто і через рік у неї народився син. Анна назвала його Самуїлом, що означає випрошений у Бога.

Коли Самуїл виріс, мати привела його у скінію і віддала первосвященникові Ілію на служіння Богові. 

У первосвященника було два сини – Офні і Фінеєс, які служили при скінії. Але вони були люди порочні, без благоговіння проводили службу Божу і своєю вкрай поганою поведінкою спокушали народ. Ілій бачив благочестя Самуїла і поставив його на служіння при скінії.

Самуїл спав завжди всередині скінії, неподалік від місця, де спав Ілій. Якось Самуїл крізь сон почув голос, який кликав його: «Самуїле, Самуїле!». Самуїл вмить побіг до Ілія і сказав: «Ось я, ти кликав мене». Ілій відповів: «Я не кликав тебе, іди лягай спати». 

Самуїл пішов і ліг, і знову голос покликав його: «Самуїле, Самуїле!», і знову Самуїл прийшов до Ілія, але той відповів, що не кликав його.

Коли ж це повторилося утретє, тоді Ілій зрозумів, що отрока кличе Господь, і сказав йому: «Йди назад і лягай. Якщо тебе ще покличе голос, ти скажи: «Говори, Господи, бо чує раб твій».

Самуїл ліг і знову почув голос, який кликав його. Самуїл відповів, як навчив його Ілій. Тоді Господь відкрив Самуїлові, що увесь дім Ілія загине від того, як нечестиво живуть сини його і він не приборкував їх. На другий день Самуїл передав Ілію, що сказав йому Господь. Ілій з покірністю сприйняв передбачення. Незабаром воно справдилося. Вороги напали на військо ізраїльське і розбили його. Тоді Ілій послав у табір Ковчег Заповіту разом зі своїми синами, та це не зарадило ізраїльтянам, і вороги знову розбили їх. Синів Ілії вбили, а Ковчег взяли у полон.

Так Господь показав людям, що свята річ не зарадить тому, хто не шанує святих заповідей Божих. Ілій, дізнавшись, що Ковчег взято філістимлянами, помер.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Ікона Божої Матері «Виховання» (день вшанування 18 березня)

Історія. Одна з давніх візантійських ікон, потрапивши на Русь, отримала назву «Виховання», так як ті, хто молився перед нею, отримували невідкладну допомогу Матері Божої у нелегкій справі виховання дітей. Ікона ця надзвичайно рідкісна. Вона відноситься до іконографічного типу, в котрому Пресвяту Богородицю зображено з Предвічним Младенцем, що сидить у Неї на лівій руці. Свою праву руку Він простягнув до лику Пречистої Матері. А Сама Богородиця вказує правицею на Свого Сина, Її погляд лагідний і задумливий, у ньому і печаль материнського серця, і цілковита готовність понести заради Своєї Дитини будь-які випробування. Зображення на іконі немовби висловлює душевний стан усіх земних матерів, які розуміючи те, що Сама Пресвята Богородиця пережила радощі і труднощі материнства, знаходять у Її Особі захист і підтримку. Перед нею батьки моляться за своїх дітей, просячи у Пресвятої Богородиці взяти їх під свій захист, послати їм розум і наповнити серце покірливістю.

До 1917 року оригінал ікони «Виховання» знаходився у московському Казанському соборі, що був побудований у самому центрі місті на Червоній площі. Ікона прославилася багатьма чудесами і була широко відома по всій Російській імперії. Після лихоліть більшовицької революції оригінал ікони безслідно зник, але це не змінює головного. Адже молитися можна навіть і перед простою фотокопією. Сила молитви і благодатна допомога Цариці Небесної не залежать від позолочених дорогих окладів чи іншого коштовного матеріалу. Вони залежать від нашої віри і налаштованості нашого серця. У 1936 році більшовиками було зруйновано і сам Казанський собор на Червоній площі. Відновили храм лише в наш час, в ньому знаходиться і точна копія чудотворної ікони Божої Матері «Виховання».

Молитовна традиція. Минає час і маленька людина, подібно рослині, кожного дня вбирає в себе добре і корисне, дурне і зле, кожного дня іде виховання дитинки, і якою вона виросла покажуть її справи, які вона принесла Богу. Тому Перед іконою Божої Матері «Виховання» моляться за дітей, за їх здоров’я і духовне зростання. Матері просять виховати свої чад земними ангелами, небесними людьми, щоб вони були достойними Небесного Царства. Просять Божу Матір взяти під покров дітей своїх, послати їм розум і наповнити серце премудрістю, як у святих, шукати допомоги у Божої Матері. В акафісті до цієї ікони знаходимо прекрасні слова, що характеризують потаємні бажання усіх добрих батьків, які вони звертають до Богородиці – «Воспитай чад моих, имеющих разум на доброе и неимущими на грех»; «Воспитай чад моих любящими добро и всякую добродетель».

Молитва. «О, Пресвятая Владычице Дево Богородице, спаси и сохрани под кровом Твоим моих чад (имена), всех отроков, отроковиц и младенцев, крещеных и безымянных, и во чреве Матери носимых. Укрой их ризою Твоего Материнства, соблюди их в страхе Божием и послушании родителям, умоли Господа моего и Сына Твоего, да дарует им полезное ко спасению их. Вручаю их Материнскому смотрению Твоему, яко Ты еси Божественный покров рабам Твоим».

Збереглася до наших днів і коротка молитва до цього благодатного образу: «Вручаю дитя мое всецело Господу моему Иисусу Христу и Твоему Пречистая Небесному покровительству». Існувала давня традиція, що батьки, виряджаючи своїх дітей з дому, благословляли їх хресним знаменням і промовляли саме цю молитву.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Літургія Передосвячених Дарів

Перші християни були настільки спраглі Причастя, що хотіли якнайчастіше бути з Богом через посередництво цього Таїнства. І не тільки тому, що в них була ймовірність раптової смерті за Христа від своїх гонителів, а ще й тому, що вони не бажали зустрічати цю смерть не підготовленими. «Хто їстиме Моє Тіло і питиме Мою Кров, той в Мені перебуватиме і Я воскрешу його в останній день», – каже Христос. Тож перші християни добре усвідомлювали, що життя без причастя Святих Христових Таїн позбавлене будь-якого сенсу. В такому випадку, це лише якесь тваринне, біологічне існування тіла, позбавлене будь-якого духовного сенсу. А тому вони намагалися якомога частіше причащатися. Але у дні Великого Посту відправа Божественної Літургії, на якій і відбувається Таїнство Причастя, у певному сенсі є недоречною за самим своїм змістом. Адже Літургія це завжди духовна радість, торжество, це завжди урочисте та пишне богослужіння, що показує нам торжество небесної слави ще тут на землі. Однак, під час Святої Чотиридесятниці цю славу і радість від нас прикрито. Нам ставиться перед очі Адамове вигнання із Раю і дух покаяння. Ми згадуємо, що насправді, всі ми грішні, недостойні раби, для яких щоденна участь у літургійній радості недосяжна.

Тим не менше, аби не позбавляти людей цієї великої втіхи, причастя Життя, Церква встановила особливий богослужбовий чин, що якнайкраще відповідає покаянному характеру Великого посту – Літургію Передосвячених (або Напередосвячених) Дарів. Особливістю цього чину є те, що на повній Літургії, яка служиться напередодні у неділю, священик або єпископ освячують Святі Дари наперід, а в середу чи п’ятницю, під час відправи Літургії Передосвячених Дарів, цими Дарами причащаються вірні. Передосвячені Дари зберігаються у вівтарі на Престолі у спеціальному ковчежці. Таким чином, у всі будні дні Великого посту Літургія Передосвячених Дарів відбувається у присутності на Престолі Святих Дарів – цебто Тіла і Крові, в Яких невидимо присутній Сам Христос Бог. Ця Божественна присутність надає і всьому богослужінню особливу урочистість, не зважаючи на його строгість, велику кількість покаянних молитов і земних поклонів. Лише велика покаянна молитва св. Єфрема Сиріна з поклонами за увесь час Літургії читається п’ять разів.

Іншою характерною особливість Літургії Передосвячених Дарів є те, що вона поєднана з Вечірнею, хоча служиться вранці. Це пояснюється тим, що в Літургії Передосвячених Дарів немає першої частини повної Літургії – проскомідії, немає і Євхаристійного канону (бо Святі Дари освячені раніше), немає й інших складових повної Літургії Василія Великого чи Іоана Златоустого. А елементи вечірнього богослужіння у цій Літургії присутні, оскільки в давнину строгий піст тривав аж до вечора і лише наприкінці дня причащалися і споживали їжу.
Той, хто хоче відчути усю глибину постових богослужінь, обов’язково повинен відвідати Літургію Передосвячених Дарів. Служиться вона у середу і п’ятницю кожного тижня Великого посту, а також у четвер п’ятої седмиці Великого посту, в день Обрітення глави Іоана Предтечі; в день пам’яті Сорока мучеників Севастійських; у понеділок, вівторок і середу Страстної Седмиці. А ось повна Літургія у будні дні Великого посту може відбуватися тільки на свято Благовіщення Пресвятої Богородиці.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Навіщо нам богослужіння?

Деякі люди малоцерковні або ті, хто вороже ставляться до Церкви запитують: «А навіщо існують богослужіння? Який у цьому сенс? Адже всі прекрасно розуміють, що Бог є Самодостатній і ні в чому не має потреби. То невже Богові потрібно, щоб люди Йому служили?» Звичайно, ні. Творець не має потреби в тому, аби творіння Йому служило. Проте, богослужіння не тільки можливе, але і необхідне з тієї причини, що воно є нашою природньою потребою. Отже, богослужіння потрібне нам.

Будь-яка людина не може жити без задоволення своїх природніх, фізичних потреб: у їжі, питві, сні, теплі. Без цього тіло людини гине. Але, оскільки людина складається не тільки з тіла, а також і з душі, то вона має і певні духовні потреби, без задоволення яких вона також жити не може. Вона помирає – не фізично, а духовно. Майже кожна людина так чи інакше задовільняє свої духовні потреби. Питання полягає лише у тому, як вона їх задовільняє. Найпростіші тілесні потреби можуть бути жахливо спотворені. Скажімо, потреба в їжі чи питті може перетворитися на обжерливість і пияцтво. Так само можуть спотворюватися і духовні потреби людини. У цьому лежить корінь різного роду лжерелігій та містичних культів. Але буває, що духовні потреби людини спотворюються більш делікатно. Скажімо, людина починає служити якомусь ідолові: ідеї, партії, матеріальному збагаченню, кар’єрі, популярній особі тощо. Люди, що вірно служать подібним речам, творять собі кумира, часто піддають себе дуже суворим обмеженням і стражданням, але їхній «подвиг», їхні старання мають різко негативні духовні наслідки. Ці приклади наведені для того, аби показати, що будь-яка людина, навіть атеїст чи матеріаліст, мають духовні потреби і прагнуть їх задовільнити. Але роблять це якимось викривленим, швидше, спотвореним способом. Тому, відвідуючи богослужіння, людина задовільняє свої духовні потреби (єднання з Творцем і наповнення своєї душі) правильним, природнім способом.

На запитання, яка заповідь найбільша в законі, Господь відповів: «Люби Господа Бога Свого всім серцем своїм і всією душею своєю і всією думкою своєю» (Мф. 22.36-37). Отож, богослужіння і є вираженням цієї любові до Бога, а разом з тим і потребою нашої душі, яка створена Богом і має природню потребу любити Свого Творця. Любов завжди жертовна. Любові не може бути без жертви. На думку Святих Отців, саме понятття про те, що Богові слід жертвувати кращу частину з того, що людина має сама, є богонатхненним, тобто онтологічно властивим людині за самим її єством. Тож, богослужіння потрібне передусім нам як вияв нашої жертовності і внутрішньої потреби душі людини, як вираження її любові до Свого Творця.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ОСВІТА. Як стати залежним? … або електроніка вже шпигує за вами

«Не в церкви, а в каждом доме. В углу, где стоят и висят сейчас святые иконы, будут стоять обольстительные прилады для прельщения людей. Многие скажут: «Нам нужно смотреть и слушать новости». (Прп. Лаврентий Черниговский «О последних временах»)

В романі Дж. Оруела «1984», де йдеться про систему тотального контролю партійної еліти (ВеликийБрат) за своїми громадянами, в кожній оселі знаходилися такі собі телекрани – телевізори зі зворотнім зв’язком. Тобто, не тільки можна було дивитися на екран, але й екран спостерігав за людьми. Щодня та щоночі, безперервно. В поєднанні з діяльністю Поліції

Думок вигаданої країни людина взагалі втрачала свободу існування та будь-який сенс життя. І хоча цей роман – вигадана історія, ідея створити повну залежність громадян від влади та вкладати в їхні голови нісенітниці ніколи не полишали керманичів.

«Війна – це мир. Свобода – це рабство. Незнання – сила. Брехня – це правда» – саме це втовкмачували підготовленій свідомості у згаданому романі, і наразі ми бачимо, як те саме відбувається на сході України.

«Коли слова втрачають свій сенс, люди втрачають свободу»,– казав китайський філософ Конфуцій.

Компанія Samsung, виробник Smart TV, розповіла, що функція голосової активації на цих телевізорах фіксує всі довколишні розмови. Пристрої можуть обмінюватися безпосередньо з головним офісом Samsung та сторонніми сервісами інформацією, і конфіденційною в т. ч.

Ця новина з’явилася після того, як журналіст Шейн Харріс в TheDailyBeast висловив компанії Samsung стурбованість з цього приводу. «Будь ласка, зверніть увагу, якщо ви говорите щось особисте, то воно з’явиться серед даних, переданих іншим особам».

Компанія Samsung підтвердила, що такі телевізори дійсно «прислухаються» до кожного слова користувача, тому не варто обговорювати особисті дані в їх присутності (!). Власне, а як може бути інакше? Якщо, лежачи на дивані, ви «просите» телевізор що-небудь для вас пошукати…

«У разі, коли споживач погодиться використати функцію розпізнавання голосу, дані будуть передані третій стороні для пошуку вашого запиту, тому що він має бути відправлений на сервер, який шукає потрібний контент-інформацію, що, зрештою, і транслюється на екран телевізора», – роз’яснює виробник.

На запити ЗМІ, компанія заперечує, що вона зберігає та продає голосові дані. Натомість, не називає посередника, за допомогою якого розпізнаються та обробляються запити користувачів.

Здоровий глузд підказує власникам таких телевізорів: ретельно підбирайте слова, коли стоїте біля сучасного телевізора. Адже він може «підслуховувати».

Чи не доводилося вам, користуючись Інтернетом, спостерігати, як щоразу при під’єднанні до мережі нав’язливо пропонується придбання товарів, які ви нещодавно переглядали? Запитайте себе:як відбувається, що саме на Вашу адресу приходить безліч закидів «віддати свої гроші»?

Завсідникам соціальних мереж (Facebook, Twitter тощо) не раз приходилося зіштовхуватися з лагідним примусом мережевого робота: «Занотуй, в якій школі ти вчився», «Який університет закінчував?» «Звісно, для того, аби швидше знаходити забутих, або втрачених друзів», – скажете ви. Неважко зрозуміти, що за кількістю споживачів стоять прибутки, адже за рахунок набуття нових відвідувачів Інтернет-реклама стає дедалі ефективнішою.

Невже тільки цим обмежується цікавість?

Альтернативні західним соцмережам північним сусідом створені свої, контрольовані:VK, Однокласники тощо, які використовуються не тільки для нав’язування ширпотребу, але й для контролю за громадською думкою, соціальними настроями, корегуванням цих настроїв (промивка мізків) та переміщенням його в більш лояльну владі позицію.

Користувачам мережі також відомий термін «хмарні технології», за якими Інтернет заохочує вас абсолютно «безкоштовно» зберігати свої дані, особисті фотографії, переписку з друзями, партнерами та безліч іншої інформації, сукупність якої дає про вас майже всеосяжну інформацію: хто ви, чим займаєтесь, які маєте вади, на які сторони вашого характеру можна тиснути, аби отримати від вас бажане?

Для чого комусь так важливо знати про мільйони людей? Напевне тому, що слабкими та залежними керувати легше. Врешті-решт стає зрозумілим, чому 85% населення сусідньої країни схильно ставиться до загарбання чужих територій, чому зубожіння сприймається як норма, а багатократне зростання цін – є вимушеною необхідністю…

Будьте пильними!

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Розумне самообмеження

Одного разу відомий мудрець і філософ Сократ, йдучи крізь гамірливий міський ринок, побачив багато усякої всячини і сказав: «Як багато тут речей, які мені не потрібні!» Коли ми неупереджено поглянемо на своє життя і на те, що нас оточує, ми ще з більшою впевненістю зможемо повторити слова великого мудреця «Як багато навколо нас речей, які нам не потрібні, або навіть і шкідливі». Адже кожен з нас розуміє, що людині, насправді, потрібно зовсім небагато для того, аби бути щасливою. Та найчастіше прагнення і вподобання людини впродовж життя зосереджуються лише на тому, що безслідно зникає, не принісши ніякої користі.

Кожного року, вступаючи у Великий піст, ми вступаємо у період розумного самообмеження, аби позбувшись непотрібного, зосередитись на головному – спасінні душі. Бо ж залишаючись прив’язаною до земних і тимчасових речей: комфорту, їжі, задоволення, людина і сама залишається земною, тлінною. І тільки звертаючи свій розум у царину Духа, вона готує себе до входження у вічність, до того, що їй насправді потрібно. Це не одноразовий акт, а суцільний подвиг волі і зусилля людини, бо «Царство Боже силою береться, і тільки прикладаючи зусилля здобувають його», сказано в Євангелії. 

Преподобний Єфрем Сирін, молитву якого ми так часто чуємо під час Великого посту, повчав, що піст відкриває для людини двері небесні, бо відриває нас від землі і возносить у височінь. Усі знають, що піст має тілесну і духовну складові. Але співвідношення цих двох частин посту часто порушується людьми, які не розуміють справжньої мети посту – єднання з Богом через гармонію з ближніми і самим собою. Найчастіше піст асоціюється саме з обмеженням у їжі, з такою собі «християнською дієтою». Проте, за словами одного сучасного проповідника, утримання від деяких видів їжі, що дають надмір тілесної сили– це тільки засіб, щоб перемогти «себе улюбленого», себто свої пристрасті, і зробити своє життя спрямованим до однієї духовної мети – Христа. Отже, піст – це передусім посилення боротьби з гріховними нахилами людини за допомогою обмеження тілесних задоволень. За думкою Святих Отців, нам слід бути не вбивцями свого тіла через надмірне стримання і виснаження, а вбивцями страстей. Цебто, потрібно викорінювати у собі пристрасті: гордість, марнославство, грошолюбство, гнів, заздрість, злопам’ятство та інше. Але не достатньо тільки очистити себе від духовної скверни, потрібно ще й місце в душі, що звільнилося від гріха, заповнити чеснотою, добродійством. Це є головне зосередження посту – боротьба не проти тіла, а проти гріха. В цьому і повинен полягати розумний підхід. Одному ченцеві, що не міг дотримуватися тілесного посту через хворобу, преподобний Варсанофій Великий казав: «Піст це не покарання тіла, але намагання зробити його невразливим для страстей. Намагайся дотримуватися посту внутрішньої людини «не їсти від дерева» (не порушувати заповіді) і берегтися від страстей. Цей піст буде приємний Богові та доповнить для тебе нестачу в тілесному пості». 

Дехто з людей вважає, що оскільки утримання від скоромної їжі є тільки другорядним засобом посту, то й зовсім не обов’язково відмовляти собі в насолоді з’їсти щось смачненьке. Ось у цьому і криється наше нерозуміння суті самообмеження: вважаємо, що, замінивши м’ясо на сою чи на якісь інші аналоги рослинного походження, виконуємо заповідь посту і разом з тим продовжуємо насолоджуватися смаком улюбленої їжі. В цій ситуації мабуть більш виправданим буде той, хто їстиме скоромне, аби лише підтримати свої тілесні сили, ані ж той, хто понад міру вживає пісну їжу, думаючи, що він творить подвиг. Разом з тим часто саме життя коригує наш піст. Адже, як сказав Христос: «Не людина для суботи, а субота для людини». Не можна вимагати суворого дотримання посту для того, хто за станом здоров’я не може постувати, або вимушений тяжко працювати. Але совість кожного, як голос Божий в душі людини, підкаже, де ми поступаємо вимушено, а де надаємо поле дії нашому лукавству. Отже, відповідальність за прийняття рішення – дотримуватися посту чи послабляти його – складає цінність цього християнського подвигу. Легко сказати: мені духівник благословив послабити піст, і таким чином відповідальність перекласти на іншу людину. Так просто і зовсім, як здається, чесно можна намагатися виправдати своє недостатнє бажання хоч щось перетерпіти для спасіння душі. Господь готовий дати нам нагороду за стриманість, але частіше ми претендуємо на цю нагороду без належного сприяння з нашого боку, простіше кажучи – не заслуживши її. 

Ми вже згадували, що піст – це розумне самообмеження в сенсі не тільки тверезості та виваженості підходу до самого посту, але також і в тому, що піст – це бажання нашого розуму і серця. Церква часто наголошує на тому, що піст –справа кожного особисто, але не в тому значенні, що можна постувати, або зовсім не дотримуватися посту, а в тому, що це справа кожного, хто бажає спастися через виконання заповідей і догоджання Богові. Яка цінність нашого подвигу, коли до цього нас змушують якісь зовнішні обставини? Чи варті ми нагороди, якщо утримуємося від скоромної їжі тому, що не маємо можливості її отримувати? «Не хвалять за стриманість від плотських страстей того, хто не може віддатися насолодам плоті через неміч старечого тіла», – повчає святий Василій Великий. Те ж саме стосується і нашого сприйняття посту. Для досягнення чистоти життя, для звільнення від того, що є у нас зайвого і шкідливого, необхідно, щоб не хтось, а ми самі, кожен зокрема, постановили перетерпіти спокуси і не піддатися лукавому. І не тільки пообіцяли Богові виправитися, але і своїх сил доклали до цього розумного самообмеження.

Протоієрей

Ростислав Корчак

ПОДІЇ. Вшанування Героїв

20 лютого, з благословіння Блаженнішого Онуфрія, митрополита Київського та всієї України, у Білогородському благочинні було молитовно відзначено світлу пам’ять Героїв Небесної сотні, учасників революції Гідності, що були вбиті під час мирних протестів на київському Майдані два роки тому. 

Поминальні заходи розпочалися з заупокійної літії за всіма полеглими Героями, яку очолив благочинний Білогородського благочиння протоієрей Ростислав Корчак. У молитві до Господа були піднесені прохання про прощення усіх земних провин, свідомих чи несвідомих, вчинених загиблими, дарування їхнім душам вічного спокою та життя небесного. 

У своєму слові, зверненому до усіх присутніх, отець благочинний наголосив, що подвиг Героїв Небесної сотні невмирущий, адже, як вчить нас Господь, немає більшої любові і більшої гідності, як у час небезпеки віддати своє життя за спасіння та свободу своїх близьких, за свою державу і свій народ.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Капуста з горохом

Традиційна капуста з горохом належить до тих страв, які помалу відходять в історію. А ще ж зовсім недавно наші діди та батьки не уявляли собі життя без цієї ситної та невибагливої страви. Для її приготування навіть існував спеціальний пристрій, котрий називався верцюх. Це була довга палиця, зроблена зі стовбурця молодого дерева, на одному кінці якої залишались частинки гілок. Така собі старовинна версія міксера. Ще ця страва називалась весільною капустою.

Щоб приготувати капусту потрібно:

• квашеної капусти – 6 склянок

• гороху (сухого) – З склянки

• пшона – 1 склянка

• олії – 6 ст. ложок

• цибулі – 2 шт.

• яблуко – 1 шт.

• перець гіркий

• сіль, цукор

Намочити на 12 год. промитий горох. Капусту відтиснути від зайвого соку, залити водою удвічі більшим об’ємом та поставити варити не менше однієї години, щоб квашена капуста стала м’якою. Пшоно промити у кількох водах та залити кип’ятком на 3 хвилини. Коли капуста звариться, половину вийняти, відтиснути і використати як начинку для вареників. До решти капусти додати замочене пшоно, дрібненько порізане яблучко, все гарненько розварити. Горох вистачить залити літром води. Зварений горох розбити верцюхом та перетерти через сито. З’єднати зварену з пшоном капусту з розколоченим горохом, посолити, поперчити, додати цукру, лаврового листка, чебрецю та кмину, ще деякий час проварити. Цибулю порізати напівкружальцями та підсмажити на добрій олії, для запаху додати в кінці кілька ложок лляної. Подати капусту з горохом у глиняних мисочках, зверху щедро полити смаженою цибулькою.

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Падіння Єрихону

Господь допоміг Ісусові Навіну ввести народ єврейський в Землю Обітовану. При вступі в цю землю євреям потрібно було перейти річку Іордан. За вказівкою Божою, Ісус Навін звелів священикам внести Ковчег Заповіту в річку. Тількино вони вмочили ноги у воді, як річка розступилася, вода зупинилася стіною, і весь народ перейшов по сухому дну. Перейшовши річку Іордан, євреям потрібно було здобути місто Єрихон з височезним і добре укріпленим муром. Ісус Навін, з веління Божого, наказав священикам в супроводі воїнів і народу з Ковчегом Завіту обходити місто довкола протягом семи днів.

Перед тим, як вони мали обходити стіни Єрихону, Ісус Навін сказав їм: «Не вигукувати, щоб вашого голосу не було чути». Так обійшли один раз навколо стін Єрихону, потім Ісус Навін привів їх назад до наметів їхніх. Наступного дня Ісус Навін наказав народові і священикам знову обходити стіни Єрихону, і так повторювалося щодня. Протягом шести днів вони обходили стіни міста, повертаючись щораз до свого табору.

По шести днях Ісус Навін наказав ізраїльтянам піднятися на світанку. Вони обійшли як завжди місто, але не було звичного наказу Ісуса Навіна повернутися до своїх наметів. Сім разів вони обійшли місто, і витратили на це весь день. Коли вони обходили місто сьомий раз, Ісус Навін сказав народові: «Коли священики засурмлять, вигукніть, тому що це місто Бог віддав до наших рук. Ви швидко заволодієте ним. В Єрихоні ви знайдете велике багатство, але нічого не чіпайте. І срібло, і золото, і посуд мідний і залізний нехай буде святинею Господеві і належить до скарбниці Господньої».

Тількино народ почув звуки труб, вигукнув тоді він гучним голосом, і впала вся стіна міста, і весь народ пішов до міста, кожен зі свого боку, і взяли місто. З допомогою Божою Ісус Навін за шість років завоював усю Землю Обітовану і розділив її між дванадцятьма колінами роду ізраїльського.

Всі дні життя Ісуса Навіна Господь був з ним і слава його поширювалась по землі.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Чудотворна ікона Божої Матері «Несподівана радість» (день вшанування 22 грудня)

Історія. Неможливо прожити в цьому світі без скорбот, але й справжньої радості без них не буває. Мудрі кажуть: у стражданнях шукайте щастя. Непрості слова, як їх зрозуміти? Відповідь – в історії про чудотворну ікону Богородиці «Несподівана радість», яку доніс до нас святитель Димитрій, митрополит Ростовський.

Був один чоловік, недобрими справами позначав він дні свої. Попри це, ніколи не забував молитися перед іконою Божої Матері. У котре зібравшись на гріх, за звичкою підійшов до ікони. «Радій, Благодатна», – тільки й встиг вимовити слова Архангела Гавриїла, чоловік як онімів, приголомшений побаченим. Зображення на іконі ожило, у Богонемовляти, Якого тримала Діва Марія, тіло вкрилося кривавими ранами. Охоплений жахом грішник впав долілиць і закричав: «Хто це зробив?!» І почув слова Богородиці: «Ти і подібні до тебе грішники. Ви розпинаєте Сина Мого і ображаєте Мене беззаконними справами своїми, а потім ще й осмілюєтесь називати Мене Милосердною Матір’ю». Облився нечестивий муж гіркими сльозами. «Помилуй мене, – просив Богородицю, – прости нерозумного. Благай за мене Сина Свого». І Богородиця мовила до Сина: «Прости його за все, що він вчинив». Мовчав Предвічний Син. А грішник благав перед іконою: «Помилуй мене, о, Мати Милосердна. Нехай не пересилить злоба моя невимовної благості і милосердя Твого! Ти єдина надія і пристановище всім грішникам. Зглянься на милість, Преблагословенна Мати. Вимоли мене в Сина Твого і Творця мого!» І от, коли чоловік, відчуваючи великий тягар гріхів своїх, зовсім було зневірився, долинули до нього слова, то були слова прощення. «Нині прощаються йому гріхи його заради Тебе», – промовив Божественний Спаситель до Своєї Матері.

Безмежне милосердя Боже і несподівана радість осяяли серце прощеного грішника. Кинувся він до ікони, став цілувати рани Спасителя, Якого розп’яли на хресті за гріхи людські. А попереднє гріховне життя чоловік полишив назавжди, став жити побожно і до кінця своїх днів невтомно зі сльозами славив Заступницю роду людського, молитвами Якої була дарована йому вже неочікувана і несподівана радість – прощення гріхів. А люди відобразили цю історію на іконі, яку так і назвали «Несподівана радість». Стала ця ікона у великому шануванні серед віруючих і прославилася чудесами. А списки з цього святого образу знаходяться майже в кожному православному храмі.

Молитовна традиція. Перед іконою Пресвятої Богородиці «Несподівана радість» моляться за прощення особливо важких гріхів, про дарування покаяння, про зцілення глухоти і хвороби очей, про навернення заблуканих.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Причастя (пам’ятка християнину)

Православному християнину, який бажає приступити до святого Причастя, належить пам’ятати, що для того, щоб причастя було прийняте «на суд і осудження», необхідно виконати ряд суттєвих і дисциплінарних умов. Дисциплінарні умови являються строго обов’язковими і в особливих випадках (наприклад, хвороба, небезпечна або важка життєва ситуація і т. д.) корегуються або навіть зовсім не виконуються. Однак православним християнам належить пам’ятати, що для вироблення цих дисциплінарних умов послужив великий досвід життя Церкви, і тому за звичайних обставин ця зовнішня підготовка (сповідь, участь у богослужіннях, піст, виконання молитовного правила і т. д.) все ж являється обов’язковою.

Усвідомлення сенсу. Людина повинна цілком усвідомлювати, куди і навіщо вона прийшла, а саме: вступити у Богоспілкування, стати причасником Божества, з’єднатися з Христом, прийняти Вечерю Господню для свого освячення і очищення від гріхів, а не виконувати релігійний обряд.

Щире бажання. Людина повинна мати абсолютно щире бажання з’єднатися з Христом. Це бажання мусить бути з’єднане зі Страхом Божим (благоговіння до святині) і бути чужим до всякого лицемірства: «Початок премудрості – Страх Господній» (Притч. 9, 10).

Душевний мир. Людина, яка підходить до Святої Чаші, повинна мати душевний мир. В стані злоби, ворожості і ненависті віруючій людині підійти до Таїнства неможливо. Господь сказав: «Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти

тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примиритися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5.23-24).

Церковність. Людина не повинна порушувати церковні канони, які відлучають її від Причастя і Церкви, тобто знаходитися в допустимих Церквою рамках віри і морального життя, так як «благодать дарується тим, які не порушують меж віри і не порушують передань отців». А у випадку відступлення від віри і вчинення смертних гріхів, з’єднатися з Церквою в Таїнстві

покаяння.

Напружене духовне життя. І, насамкінець, остання, і дуже суттєва умова. Християнське життя неможливе без постійної внутрішньої боротьби християнина між старою людиною з пошкодженою гріховним життям природою, і новою людиною, народженою у Христі в Таїнстві Хрещення. Напружене духовне життя включає в себе постійне самовипробування і боротьбу з гріхом, виконання заповідей Христових і вчинення добрих справ. Із цієї суттєвої умови беруть свій початок наступні дисциплінарні умови, які пропонуються Церквою для того, щоб вести правильне духовне життя.

Літургічний піст. Перед причастям за древньою традицією Церкви необхідний так званий літургічний піст, який полягає в тому, що з опівночі напередодні перед причастям нічого не їдять і не п’ють, оскільки прийнято приступати до Святого Причастя натщесерце.

Сповідь. Традиція Православної Церкви вимагає обов’язкової сповіді перед  причастям. «Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало часто вмирає» (Кор. 11.29-30). Сповідь передпричастям може відбуватися напередодні ввечері або під час літургії. Підходити до причастя без сповіді суворо забороняється.

Тілесний піст. Той, хто бажає причаститися, зобов’язаний достойно підготуватися до цього Святого Таїнства. В дні підготовки, якщо дозволяють обставини, належить відвідати богослужіння в храмі і більш старанно виконувати домашнє молитовне правило. Засобом до такого більш сконцентрованого духовного життя являється піст (говіння): тілу призначається утримання і обмеження в їжі (м’ясній і молочній). Тілесний піст перед причастям, зазвичай, складає сім днів (з вагомих причин – три або, в крайніх випадках, – один день), і загальне правило тут таке: чим рідше людина причащається, тим строгішим і довшим має бути піст тілесний, і навпаки. Міра тілесного посту також обмежується сімейними і соціальними обставинами. Слід відмітити, що для християн, які дотримуються одноденних і багатоденних постів, під час Світлої пасхальної сідмиці тілесний піст як правило повністю відміняється.

Участь у богослужінні і домашня молитва. Так як храмове богослужіння дозволяє краще підготуватися до літургії, здоровій людині напередодні причастя потрібно постаратися прийти до храму і помолитися з усіма на вечірньому богослужінні. Домашня молитва включає в себе, крім звичайних ранкових та вечірніх молитов, читання послідування до Святого Причастя – канон звечора, а наступне послідування слідом за ранковими молитвами. Церковна традиція передбачає також читання трьох канонів: покаянного до Господа, молебного до Пресвятої Богородиці і канону ангелу-охоронителю (обов’язковим вважається їх прочитання в разі відсутності на вечірньому богослужінні). Бажаючі можуть прочитати також і інші молитви, наприклад, акафіст Ісусу Найсолодшому або Божій Матері.

Тілесна чистота. Існують певні вимоги до тілесної чистоти чоловіків та жінок: їм належить напередодні причастя відмовитись від тілесних шлюбних відносин. Також без гострої необхідності слід утримуватися від причастя жінкам під час жіночих днів і сорокаденного післяродового періоду. Для прийняття сповіді і причастя необхідно без запізнення прийти на ранкове богослужіння: часи і літургію. Також забороняється після причастя залишати храм до закінчення богослужіння.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Чому Православна церква вважається істинною Церквою і в чому відмінність від Неї інших конфесій?

Що можна сказати про грекокатолицизм, або уніатство (релігійна течія, що виникла в 1596 р. внаслідок зради частиною єпископату Православної Церкви і приєднання, або унії, до Римської Церкви)? Скажемо словами незабутнього мученика за єдність Церкви протопресвітера Гавриїла Костельника (1886-1948 рр.): «За 400 років християнство з малої єврейської громади стало святовою релігією. За 400 років магометанство стало небезпечним суперником християнства. За 400 років протестантизм усадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Брестська унія?» Унія не добилася нічого і стала тим лихим насінням, котре внесло розбрат і ворожнечу на нашу землю. Вона поділила наш народ. Православні українці у XVI ст. через зраду деяких своїх єпископів стали жертвою експансії Ватикану та католицької Польщі. Всім давно відомо, як запроваджувалася унія – єпископам пообіцяли місця у польському сеймі та інші привілеї, пообіцяли їх зрівняти з католицькими біскупами. Але на унію неї було згоди ні патріарха Константинопольського (в юрисдикції якого знаходилася тоді Київська митрополія), ні інших Православних патріархів, ні навіть самого віруючого народу, що мешкав у Речі Посполитій. Людей взагалі ніхто не питав, у якій вірі вони хочуть перебувати. Рішення про унію з Римом приймалося таємно в обмеженому колі єпископів-зрадників. А вже потім унія насаджувалася «огнєм і мечем». Єдиного (!) «святого» греко-уніатської церкви Йосафата Кунцевича було вбито за вкрай жорстоке пригноблення православного люду.

Потрібно сказати, що одним з головних мотивів козацького повстання 1648 року під проводом Богдана Хмельницького було релігійне питання. Козаки категорично виступали проти унії і на всіх звільнених від польської шляхти землях України не було жодного уніатського храму. Тож не дивно, що греко-катольцька чи уніатська церква закріпилася на тих теренах України, що перебували під польською окупацією і де Православна Церква була переслідувана.

Але цим не вичерпується розмова про відхід від церковної єдності. Знаємо, що на сьогоднішній день у Православній Церкві в Україні існують розколи: Автокефальна церква і так званий «Київський патріархат». Церковні розколи в Україні розпочалися ще у 20-х роках ХХ ст. за активної підтримки радянської влади, яка прагнула у такий спосіб ослабити Церкву. Перших «автокефалів» формації Василя Липківського люди називали самосвятами, оскільки в них не було жодного канонічного (законного) єпископа і вони самі себе висвячували. Втім, це блюзнірство продовжувалось недовго. Розчарувавшись в автокефалах, радянські спецслужби розпустили цю «церкву». Новітні розколи почали виникати вже з проголошення державної незалежності України в 90-х роках ХХ ст. Деяким політикам захотілося мати «незалежну», тобто кишенькову і керовану церкву. Шляхом державної підтримки, а саме – легалізації позбавлених за церковні злочини священного сану кліриків Української Православної Церкви, було утворено «Київський патріархат», який очолив згодом позбавлений сану Філарет Денисенко. Жодна Православна Церква в світі (ні Єрусалимська, ні Болгарська, ні Грецька, ні будь-яка інша) не визнають цих розкольницьких угрупувань і не вважають їх Церквою. З ними ніхто не співслужить на богослужіннях, а «таїнства», здійснені ними, вважаються безблагодатними, тобто не дійсними. Що це означає? А те, що хрещення у розкольників – не є хрещенням, вінчання – не є вінчанням, а похорон – не є похороном. Чому? Тому, що благодать Святого Духа не діє через священнослужителя, який розірвав єдність з Церквою. На жаль, справа автокефалії підтримується не зусиллями віруючих людей, а активним втручанням людей нецерковних, здебільшого політиканів і різних радикалів, які мають з цього свою вигоду. Але нечистими руками нічого чистого і святого побудувати не можна.

Отже, Церква Христова – ОДНА. І храми є тільки тоді місцем спілкування людини з Богом, коли належать до Церкви Христової, а не до якогось відхилення від Церкви. Тому теза «Бог один, немає різниці в якому храмі Йому молитися» є не просто хибною, вона свідчить про те, що людина, яка сповідує цю тезу, зазнала «згибелі корабля в вірі» (1 Тим. 1.19). Церква Христова за кожним богослужінням молиться «за з’єднання усіх». Але ця єдність повинна відбуватися не на політичній чи національній платформі, а на Заповідях Божих, на основі Святого Письма і Святого Передання. Тоді ми будемо єдині у вірі і матимемо одну Церкву.

ПРИТЧІ. Хліб з маслом

Одне подружжя прожило разом тридцять років. В день тридцятиріччя дружина спекла хліб – вона пекла його зранку щодня. За сніданком жінка розрізала хліб, намазала обидві половинки маслом і, як і раніше, зібралася передати чоловікові верхню частинку. Але на півдорозі рука її зупинилась…

Вона подумала:

- В цей день я хочу сама з’їсти вершок хліба. Я тридцять років про таке мріяла і заслужила його: була гарною дружиною, виховала прекрасних синів, підтримувала в будинку чистоту і порядок.

І вона передала чоловікові спідню частинку хліба. Такого вона собі ніколи не дозволяла протягом тридцяти років спільного життя.

А чоловік взяв хліб і, усміхнувшись, сказав:

- Який неоціненній подарунок ти зробила мені сьогодні. Я з дитинства люблю спідню, підпечену частинку хліба. Але завжди вважав, що вона по праву належить тобі.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Тату і пірсинг – що далі?

У наші дні одним з наймодніших способів «прикрасити себе» стали татуювання і пірсинг. Цю моду породили кінозірки, естрадні співаки та глянцеві журнали. Молодь з бажання бути «не схожими» на інших стала малювати на своєму тілі різні символи, вішати сережки на самі різні частини тіла: ніс, вуха, губи, брови тощо. Навряд чи більшості молоді відомо, що тату – явище давнє, яке існує тисячами років у нехристиянських народів і племен. З найдавніших часів в Африці, на Середньому Сході і в Південній Азії жінки наносили на свої тіла зображення, які, як вони вірили, повинні були відганяти зло і притягувати щастя. У Таїланді буддійські ченці татуюють своє тіло, бо вважають, що це єднальна нитка між віруючими і стародавніми жерцями.

Бажаючим зробити собі татуювання або пірсинг не завадило б знати, що ці процедури не тільки болючі, але й небезпечні і приводять у ряді випадків до серйозних проблем, насамперед до вірусних (гепатит В, С, СНІД) і бактеріальних інфекцій та алергічних реакцій. Деякий час тому преса повідомляла про випадок з італійкою, яка мало не загинула через звичайний пірсинг на вусі. У неї не було щеплення від гепатиту і вона впала в глибоку кому. Життя їй врятували тільки ціною пересадки печінки.

У колишні часи тих, хто робив собі татуювання, вважали аутсайдерами, представниками якоїсь субкультури. Сьогодні індивідуалістична гіперкультура укупі зі споживацькою культурою формує у молоді бажання безперестанної персоналізації, спосіб життя «я особливий».

Унікальним кожну людину робить не його зовнішність, а його внутрішній світ. Ми неповторні, тому що кожен з нас по-особливому відчуває, мислить і переживає. Якщо ми незадоволені собою, недостатньо займатися лише зовнішньою тілесною оболонкою.

По-справжньому зміна відбувається тоді, коли людина націлена на самовдосконалення і гармонізацію своїх внутрішніх можливостей з життєвою метою. Й сама мета – не остання в цих змінах.

Можна було б сприймати прості пояснення, що це, мовляв, всього лишень мода, епатаж, але слід пояснити приховану причину подібних дій: глибокі зміни зовнішності часто супроводжуються зміною в поведінці. Ми починаємо грати ту роль, яка відповідає нашому образу. Якось цього літа мені довелося стояти в черзі за дівчиною років 24–28. На лівому плечі у неї було кольорове татуювання рогатого звіра з копитами і свинячим рилом. Я не можу свідчити про її автоагресію, однак мені було дивно, що люди вже наносять на себе не троянди, але зовсім нежартівні речі.

Молодим людям потрібно б пам’ятати про те, що життя – не вічна молодість, а літні люди з татуюваннями виглядають смішно. Зведення татуювань – операція непроста, недешева і не позбавлена ризику. Сережку з носа завжди можна вийняти, а от видалити татуювання практично не можливо.

Батькам варто пам’ятати, що наші діти, коли виростуть, будуть згадувати не про те, як ми їх вдягали, а про те, як допомогали у їх саморозвитку, боронили від неправильних вчинків.

За вченням Православної Церкви і Святих Отців кожен знак або зовнішній символ несе в собі ту енергію, носієм якої є позначуваний цим символом предмет або людина. Духовно немає ніякої різниці в носії цього символу: паперовий він чи електронний, карта, креслення лазером чи чорнилом, імплантант, наклейка чи тату з пірсингом. Буває йде молода людина, а на її футболці непристойний заклик англійською написано.

Отож перед тим як прикрасити себе або свою дитину, змалюймо собі майбутнє та наслідки.

Олександр Мартін