В Віфлеємі жив чоловік на ім’я Єлімелех з дружиною Ноємінню. У них було двоє синів: Махлон і Хілеон. Через голод Єлімелех був змушений з родиною переселитися на поля моавітські. Незабаром він помер. Його сини одружилися з моавітянками Орфою і Руфью та проживши з ними не більше десяти років – померли. Залишилась вдова Ноємінь з невістками.
Почувши, що Господь послав багатий урожай в землі Ізраїльській, Ноємінь вирішила повернутися на батьківщину. Пішли з нею і обидві невістки. Дорогою Ноємінь почала вмовляти їх повернутися додому, кожна до своєї матері. «Нехай Господь учинить милість вам за те, як ви повелися з померлими і зі мною», – казала вона. Невістки плакали і не хотіли з нею розлучатися. Та все ж одна з них, Орфа, послухалася Ноємінь і зі слізьми повернулася додому. А Руфь сказала: «Я житиму там, де й ти, твій народ буде моїм народом, твій Бог – моїм Богом. Тільки смерть розлучить нас». Ноємінь і Руфь, прийшовши в землю Ізраїльську, поселилися в місті Віфлеємі і харчувалися колоссям, яку Руфь підбирала на вижатих ланах. Цього було досить для прожиття.
Господь Бог винагородив Руфь за її прив’язаність і шанобливість до своєї свекрухи. В ізраїльтян був закон: якщо хтось вмирав, не залишивши дітей, то найближчий родич мусив одружитися на вдові спочилого, і діти від цього шлюбу вважалися дітьми померлого.
У цей час у Віфлеємі жив багатий чоловік Вооз, родич померлого чоловіка Руфі. Він одружився з бідною Руфью. Коли в них народився син Овід, жінки сказали Ноєміні: «Благословен Господь, що не залишив тебе без наступника». Ноємінь дуже раділа з того і була нянькою Овіда. Ім’я Овіда справді зажило слави в Ізраїлі, бо він був батьком Ієссея, батька царя Давида.
