Що можна сказати про грекокатолицизм, або уніатство (релігійна течія, що виникла в 1596 р. внаслідок зради частиною єпископату Православної Церкви і приєднання, або унії, до Римської Церкви)? Скажемо словами незабутнього мученика за єдність Церкви протопресвітера Гавриїла Костельника (1886-1948 рр.): «За 400 років християнство з малої єврейської громади стало святовою релігією. За 400 років магометанство стало небезпечним суперником християнства. За 400 років протестантизм усадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Брестська унія?» Унія не добилася нічого і стала тим лихим насінням, котре внесло розбрат і ворожнечу на нашу землю. Вона поділила наш народ. Православні українці у XVI ст. через зраду деяких своїх єпископів стали жертвою експансії Ватикану та католицької Польщі. Всім давно відомо, як запроваджувалася унія – єпископам пообіцяли місця у польському сеймі та інші привілеї, пообіцяли їх зрівняти з католицькими біскупами. Але на унію неї було згоди ні патріарха Константинопольського (в юрисдикції якого знаходилася тоді Київська митрополія), ні інших Православних патріархів, ні навіть самого віруючого народу, що мешкав у Речі Посполитій. Людей взагалі ніхто не питав, у якій вірі вони хочуть перебувати. Рішення про унію з Римом приймалося таємно в обмеженому колі єпископів-зрадників. А вже потім унія насаджувалася «огнєм і мечем». Єдиного (!) «святого» греко-уніатської церкви Йосафата Кунцевича було вбито за вкрай жорстоке пригноблення православного люду.
Потрібно сказати, що одним з головних мотивів козацького повстання 1648 року під проводом Богдана Хмельницького було релігійне питання. Козаки категорично виступали проти унії і на всіх звільнених від польської шляхти землях України не було жодного уніатського храму. Тож не дивно, що греко-катольцька чи уніатська церква закріпилася на тих теренах України, що перебували під польською окупацією і де Православна Церква була переслідувана.
Але цим не вичерпується розмова про відхід від церковної єдності. Знаємо, що на сьогоднішній день у Православній Церкві в Україні існують розколи: Автокефальна церква і так званий «Київський патріархат». Церковні розколи в Україні розпочалися ще у 20-х роках ХХ ст. за активної підтримки радянської влади, яка прагнула у такий спосіб ослабити Церкву. Перших «автокефалів» формації Василя Липківського люди називали самосвятами, оскільки в них не було жодного канонічного (законного) єпископа і вони самі себе висвячували. Втім, це блюзнірство продовжувалось недовго. Розчарувавшись в автокефалах, радянські спецслужби розпустили цю «церкву». Новітні розколи почали виникати вже з проголошення державної незалежності України в 90-х роках ХХ ст. Деяким політикам захотілося мати «незалежну», тобто кишенькову і керовану церкву. Шляхом державної підтримки, а саме – легалізації позбавлених за церковні злочини священного сану кліриків Української Православної Церкви, було утворено «Київський патріархат», який очолив згодом позбавлений сану Філарет Денисенко. Жодна Православна Церква в світі (ні Єрусалимська, ні Болгарська, ні Грецька, ні будь-яка інша) не визнають цих розкольницьких угрупувань і не вважають їх Церквою. З ними ніхто не співслужить на богослужіннях, а «таїнства», здійснені ними, вважаються безблагодатними, тобто не дійсними. Що це означає? А те, що хрещення у розкольників – не є хрещенням, вінчання – не є вінчанням, а похорон – не є похороном. Чому? Тому, що благодать Святого Духа не діє через священнослужителя, який розірвав єдність з Церквою. На жаль, справа автокефалії підтримується не зусиллями віруючих людей, а активним втручанням людей нецерковних, здебільшого політиканів і різних радикалів, які мають з цього свою вигоду. Але нечистими руками нічого чистого і святого побудувати не можна.
Отже, Церква Христова – ОДНА. І храми є тільки тоді місцем спілкування людини з Богом, коли належать до Церкви Христової, а не до якогось відхилення від Церкви. Тому теза «Бог один, немає різниці в якому храмі Йому молитися» є не просто хибною, вона свідчить про те, що людина, яка сповідує цю тезу, зазнала «згибелі корабля в вірі» (1 Тим. 1.19). Церква Христова за кожним богослужінням молиться «за з’єднання усіх». Але ця єдність повинна відбуватися не на політичній чи національній платформі, а на Заповідях Божих, на основі Святого Письма і Святого Передання. Тоді ми будемо єдині у вірі і матимемо одну Церкву.
