СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Овочева печеня

Богородичні свята (Успіння Пресвятої Богородиці, Перша Пречиста – 28 серпня; Різдво Пресвятої Богородиці, Друга Пречиста – 21 вересня; Введення в храм Пресвятої Богородиці, Третя Пречиста – 4 грудня) є суттєвою сторінкою святкового календаря українського народу. Возносячи молитви Господу, завжди зверталися і до Пріснодіви Марії – благодатної заступниці та охоронниці людей, Богородиці, яка стала об’єднуючим началом між Богом і родом людським. Різдво Пресвятої Богородиці відзначається християнами як свято радості. В цей день не працювали, не постували, а після храму збирали гостини, які підкріплювалися святковим застіллям. Окрім обов’язкової риби, готували всілякі м’ясні страви: борщ із свининою чи птицею, печеню та душенину з м’ясом, різноманітну городину, фаршировану м’ясною начинкою, голубці, пироги, вареники. Готували багато страв з сиру.

Щоб приготувати печеню потрібно:

•0,5 кг картоплі
•0,5 кг баклажанів
•2–3 морквини
•0,5 кореня селери
•1 корінь пастернаку
•2–3 цибулини
•олія, квас-сирівець, цукор, сіль
•3–4 свіжих помідора
•2–3 зубчика часнику
•зелень петрушки

Картоплю почистити і порізати кубиками. Баклажани ошпарити, звільнити від шкірки і покришити. Почищені моркву, пастернак і селеру потерти на тертушці. Цибулю дрібно та посікти. По черзі підсмажити на олії картоплю (не до повної готовності), корінці, припустити до прозорості цибулю. Все разом скласти у каструлю, залити окропом і тушкувати на середньому вогні. Коли картопля дійде до готовності, заправити трохи підсолодженим квасом-сирівцем або тушкованими й перетертими без шкірки помідорами. Ще трохи притушкувати.

Подавати до столу, заправивши посіченою зеленню й тертим часником.

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Скінія

Євреї стояли табором біля гори Сінай цілий рік. У цей час Мойсей, згідно веління Божого, влаштував скінію чи переносний, у вигляді намету, храм. Скінію було влаштовано з дорогих тканин, підвішених до стовпів. Вона мала три відділи: двір, святилище і Святая Святих.

У двір входив народ для молитви; там стояв жертовник, на якому приносили жертви, стояв мідний умивальник.

У святилище входили священики; тут знаходився стіл з дванадцятьма хлібами, золотий семисвічник з сімома лампадами і олтар кадильний – жертовник, на якому священики кадили фіміам.

У Святая Святих, відокремлене від святилища завісою, міг входити тільки первосвященик, та й то лише раз на рік. У Святая Святих стояв Ковчег Завіту.

Ковчегом або кіотом Завіту називалася скриня, зроблена з дерева та обкладена всередині і ззовні золотом, із золотою кришкою і золотими на ній зображеннями двох херувимів. У Ковчезі Завіту зберігалися скрижалі із заповідями, чаша з манною, жезл Ааронів, а згодом і священні книги.

На двох сторонах Ковчегу було по два золотих кільця, куди вкладалися позолочені жердини, щоб носити його.

Коли скінія була готова, Мойсей освятив її з усіма її приналежностями священним миром. При цьому слава Господня у вигляді хмари, що супроводжувала євреїв на шляху, покрила скнію, і з того часу завжди знаходилась над нею.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Мученики Адріан та Наталія (день вшанування 8 вересня)

Вони були молодим подружжям, хоч і прожили разом лише рік. Адріан і Наталія походили з азійського міста Нікомедії і жили при імператорі Максиміані (305–311 рр.), за часі якого невинна кров християн потоками заливала вулиці міст і сіл. Переслідувані християни, рятуючись, переховувались в печерах скелястих гір. Але імператор заохочував місцевих жителів за матеріальну винагороду вистежувати християн і доносити на них владі. Одного разу імператору донесли, що неподалік від міста в одній з печер переховуються християни, які ночами моляться своєму Богу. Максиміан одразу вислав військову сторожу, яка знайшла 23 християн. Закувавши у залізні кайдани, їх відвели в місто на суд до імператора. Перед судилищем послідовників Христа нещадно побили, а потім кинули в темницю, доки не повмирають.

Серед урядовців, які засідали у судилищі, головуючим був 28-річний чоловік на ім’я Адріан. Вражений мужністю християнських мучеників, які готові були віддати за віру власне життя, Адріан вирішує і сам стати християнином. Коли про це доповіли Максиміану, він зажадав у свого урядовця негайних пояснень. «Чи ти з’їхав з глузду і хочеш померти? – запитав імператор. – Зараз же принеси жертву богам і благай у них прощення». На це Адріан відповів: «Я не втратив розуму, а навпаки здобув його, бо пізнав істинного Бога». Тоді імператор наказав закувати його в кайдани і посадити в темницю разом з усіма.

Адріан мав молоду дружину Наталію. Коли вона дізналася, що чоловік став християнином, то дуже зраділа, бо і сама була прихильницею Христа. Вона поспішила до чоловіка і почала підбадьорювати його. Невдовзі Наталія побачила свого чоловіка на порозі дому і не хотіла впустити його, бо подумала, що він відрікся від Христа і його звільнили. Але Адріан сказав їй, що його відпустили лише на декілька годин, аби сповістити дружині дату своєї страти. Дізнавшись правду, Наталія зі сльозами духовної радості, зустріла чоловіка і, попрощавшись з ним, провела його аж до в’язниці. Вони не плакали, але дякували Богу і просили у Нього допомоги мужньо витерпіти усі випробування.

Через сім днів в’язнів повели на страту. Після страшних тортур Адріан чудом залишився живим. Його знову віднесли у в’язницю, а вірна Наталія йшла слідом за ним. За наказом імператора жінок було заборонено впускати до в’язниці, аби вони морально не підтримували своїх чоловіків. Тоді Наталія постригла волосся і перодягнувшись в чоловічий одяг прийшла до свого чоловіка. Насамкінець, з повеління Максиміана, решті мученикам важким молотом роздробили кістки, а тіла намагалися спалити. Наталія взяла собі руку свого чоловіка, а решту тіла християни таємно відвезли до Візантії і захоронили.

Невдовзі після цього, один багатий чоловік захотів одружитися з молодою вдовою Наталією, і вона, боячись, що імператор присилує її до цього шлюбу з язичником, виїхала до Візантії, де днями і ночами молилася на могилі свого чоловіка. Якось знесилена вона там заснула і побачила уві сні Адріана, котрий сказав їй, що незабаром скінчаться її душевні муки і Бог забере її у вічність, де вони будуть разом. Сон справдився. Через декілька днів Наталія тихо і спокійно відійшла до Господа. Церква шанує її як безкровну мученицю, яка разом зі своїм чоловіком, мучеником Адріаном, молиться за нас перед Небесним престолом Всевишнього.
Мученики Адріан та Наталія вшановуються як помічники в благочестивому шлюбі, молитвеники про вірність та згоду між чоловіком та дружиною.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Церковні треби

У відповідності до різних життєвих ситуацій у Православній Церкві існують різноманітні чинопослідування, які отримали загальну назву – треби, так як здійснюються згідно з приватними потребами віруючих. Основні види треб – це молитви за живих та померлих, а також освячення різноманітних речей, їжі та житла.

Посилене моління за живих називається молебнем. Молебні відрізняються від загальних богослужінь тим, що вони значно коротші і характеризуються певною конкретикою щодо тої чи іншої життєвої потреби. Преподобний Амвросій Оптинський говорив, що молитва на молебні буває «коротенькою, але гаряченькою». Молебні можуть бути як загального, так і приватного (заказного) порядку. Заказні молебні здійснюються священослужителями на прохання людей індивідуальним чином (наприклад: молебень за щасливу подорож, за успішне навчання, лікування, за добрий початок справи або молебень в подяку Богові за Його добро-дійства).

Окрім приватних молебнів існують також загальні молебні, наприклад, молебень на освячення води, на Новий рік, молебні під час стихійних лих, молебні на честь великих свят (Торжества Православ’я, Різдва Христового). Такі молебні служаться в храмах при загальному зборі віруючих. Часто разом з молебнями поєднуються читання акафістів і канонів різним святим, а по їх завершенні віруючі помазуються освяченим єлеєм або окроплюються святою водою.

Православна Церква своїми богослужіннями намагається охопити і освятити усе життя віруючої людини, а також і ті предмети, якими ми користуємося, та їжу, котру ми споживаємо. Так, існує чин освячення будинку, автомобіля, криниці, поля. У день Світлого Христового Воскресіння, Пасхи, освячується їжа, а в день Преображення Господнього – фрукти.

Щодо замовлення приватних треб, то віруючі люди повинні особисто звернутися до священика або до найближчого православного храму і узгодити зручний для себе час. До заупокійних або поминальних треб відносяться панахиди і відспівування (похорон). Після смерті тіла душа людини успадковує або вічне блаженство, або нескінченну муку. Це залежить від того, як було прожите це коротке земне життя. Але немало залежить і від молитви за померлого. Преподобний Макарій Великий одного разу в пустелі побачив людський череп, котрий силою Божою розповів йому, що навіть найгірші грішники отримують певні полегшення у потойбічних стражданнях, якщо за них моляться в церкві. Не поминаються Церквою лише ті померлі, які не були членами Церкви, які відкрито заявляли про своє безбожництво, і ті, що наклали на себе руки (самогубці), бо тим самим заперечили свою надію на всяке Боже милосердя.

Відспівування померлого (похорон) повинне звершуватися на третій день після смерті. Найкраще робити це у храмі чи каплиці, або на кладовищі, у крайньому випадку – дома. Обов’язково потрібно захоронювати тіло в землю. Кремація – це не властивий для християнства звичай, котрий прийшов до нас від східних культів. Навіть, якщо померлий заповідав кремувати себе заздалегідь, то порушувати цю його передсмертну волю не буде гріхом. В 9-й і 40-й дні після смерті обов’язково потрібно замовити в храмі панахиду – моління за прощення гріхів померлого. Панахиди належить здійснювати і у майбутньому: у дні народження, смерті чи іменин померлого. Потрібно подавати записки з іменами померлих і в особливі поминальні дні визначені Церквою – батьківські поминальні суботи. Можна це робити і за кожною Літургією, яка служиться в храмі. Особливою благодаттю для душ померлих є, коли їхні рідні, замовляють в храмі довготривалі поминання: на 40 днів (сорокоуст), на півріччя або рік. Існують також заупокійні поминання з читанням Псалтиря або й довічні поминання в монастирях. Можна поминати померлих і на кладовищах. Відвідуючи кладовища, не годиться паплюжити пам’ять померлих розпиванням спиртних напоїв, покладанням на могилу цигарок і т. д. Краще запалити свічечку чи лампадку і промовити молитву або хоча б перехреститися.

Варто пам’ятати, що будь-яка священнодія, яку ми замовляємо в храмі для своєї потреби, повинна супроводжуватися і підкріплюватися нашою вірою. Тоді Господь обов’язково почує нас і обдарує Своєю допомогою.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Як ставиться Церква до громадянського або так званого «пробного» шлюбу?

Ні для кого не секрет, що дедалі більше молодих пар живуть спільно без державної реєстрації шлюбу та церковного благословення, інформуючи друзів та знайомих, що в них, мовляв, вільні стосунки в рамках «громадянського шлюбу». І розцінюють такий «шлюб», як підготовку до подальшого спільного життя, як прояв особистої свободи і засіб зберегти свіжість та романтичність стосунків. І в цьому їхня перша помилка. Насправді ж, поняття «громадянський шлюб» не має нічого спільного з тим, про що йдеться. Громадянський шлюб– це союз чоловіка і жінки, оформлений в органах громадянської влади, але без участі Церкви. Незареєстровані ж ані Церквою, ані державою стосунки між чоловіком та жінкою насправді означають просто співмешкання або, як кажуть у народі, «життя на віру». А Церква трактує такі стосунки однозначно як один з гріхів – гріх блуду. Відповідно і ті, що живуть у «вільному
шлюбі» перебувають у стані перманентного блуду. А блуд, або блудодіяння, є одним із смертних гріхів.

Люди, які живуть без укладання шлюбу, не тільки знаходяться поза сімейними законами, вони перебувають і поза Церквою. Вони самі позбавляють себе участі в Таїнствах. Якщо людина, що живе в блудному співжитті, захоче прийняти хрещення, вона повинна спочатку або укласти законний шлюб, або залишити всякі плотські стосунки зі своїм партнером, в іншому випадку до Таїнства її допускати не можна. Церковні канонічні правила для тих, хто впав у блуд також дуже суворі. Їм забороняється причащатися, поки вони не покаються і не понесуть епітимію (покуту).

Хтось може сказати, що він маловіруючий і його це не стосується. Але у будь-якому випадку «гріх – це беззаконня» (1Ін.3, 4). Тобто, порушення законів духовного життя. А порушення як фізичних, так і духовних законів веде до біди, до саморуйнування. На гріху, на помилці нічого хорошого побудувати не можна. Якщо під час закладення будинку буде допущений серйозний інженерний прорахунок, будинок довго не простоїть. Це ж стосується і сім’ї. Вона не може починатися з беззаконня.

Проте деяких людей усі ці застереження не зупиняють від спроби репетиції сімейного життя. Виправдовують вони себе здебільшого одним аргументом, мовляв, життя у парі будується не на папірці чи штампі в паспорті, а винятково на коханні та довірі. Але якраз довіри і любові у такому «шлюбі» немає. Що лежить в основі «громадянського шлюбу», «пробних стосунків»? Страх перед майбутнім, перед обставинами, собою! Небажання брати на себе відповідальність, приймати рішення за своє життя і за життя супутника характеризується незрілістю, духовною мізерністю. Але ось у чому парадокс: люди сходяться без зобов’язань, боячись відповідальності, і думають, що з часом вони краще розберуться в своїх стосунках, стануть ближчими, але насправді роки «псевдошлюбу» не додають їм ні відповідальності, ні зрілості, ні впевненості. Сучасний психолог Курпатов назвав «громадянський шлюб» квитком з відкритою датою. «Партнери завжди знають, що квиток у них є, тому, коли що не так, в
будь-який момент – махнув і будь здоров, щасливо залишатися. З таким підходом не має мотиву вкладатися у відносини по повній програмі – адже це все одно, що ремонтувати
квартиру, яку знімаєш».

Якщо спокійно подумати про мотиви, які спонукають людей до «пробних» стосунків, то подібні взаємини між людьми, крім дешевого «торгашества», ніяк по-іншому не назвеш. Це навіть не самообман, це реальний виклик таким святиням, як Бог, Церква, любов, людяність. Священне Писання говорить про святість шлюбу. У сімейних взаєминах між чоловіком і жінкою немає партнерів, немає таких звичних для слуху «половинок», а є одне ціле, котре об’єднав Бог. Тільки на фундаменті віри, відповідальності, любові і Божих заповідей можна побудувати шлюб не лише на все життя, але який буде звершений на небесах.

ПРИТЧІ. Про головне

Якось молодий і життєрадісний чоловік каже своєму батькові:
- Батьку, порадій за мене, я поступив в інститут, буду юристом. Я почуваюся таким щасливим!
- Добре, сину, – відказав батько. - А що буде потім, коли вивчишся?
- Через п’ять років я отримаю диплом і залишу ВУЗ.
- Ну, а далі?
- Далі... Далі я буду працювати з усіх сил, аби стати успішним юристом.
- А далі?
- Далі, сподіваюсь одружитися, створити сім’ю, народити дітей, вивчити їх, побудувати будинок.
- А що далі?
- А далі, мабуть, піду на заслужений відпочинок, буду радіти щастю своїх дітей, чекати внуків.
- А що ж буде потім? – не відставав батько.
- Потім? Потім мені, напевно, потрібно буде померти.
- Дорогий сину, – промовив батько, – а що ж буде потім?!

Син схилив голову і після довгої паузи сказав:
- Дякую тобі, тату, що нагадав мені ПРО ГОЛОВНЕ.

Кожна людина народжується для того, щоби підготуватися до Вічності, до зустрічі з Богом. Все інше лише сприяє або перешкоджає цьому.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Де взяти справжнього чоловіка?

За власними спостереженнями, одностайними свідченнями та скаргами батьків і педагогів проблемних дітей (переважно хлопчиків) в останні роки стає дедалі більше. Змалюємо приблизний портрет сучасної дитини – «важкого» хлопчика, віком, скажімо, 8–10 років.

«Легко збудливий, погано концентрує увагу, швидко втомлюється, поверхневий, часто не має виражених творчих, пізнавальних інтересів, прагне лише до розваг, легко піддається поганому впливу, не прогнозує наслідки своїх вчинків (спочатку робить, потім – думає), недисциплінований. У той же час він амбітний, має завищені претензії на лідерство за відсутністю потенціалу, часто тривожний і навіть лякливий, однак, маскує своє боягузтво бравадою. Відчуваючи безкарність, така дитина може вдаватися і до свавілля. Ставиться до оточуючих та родичів по-споживацьки, як до об’єктів маніпулювання, не рахується з переживаннями інших, у разі вигоди легко може обдурити, не визнає своїх помилок, не відчуває справжнього каяття, безсовісний».

Заходить така дитина до кімнати, де відпочиває його бабуся: «О, розляглася на моєму місці, злазь, я прийшов мультики дивитися!» Бабуся підвелася, звільнила диван та ображено пробубоніла: «Ти мене образив, я з тобою не розмовляю». Правильна реакція? Звичайно, ні!По-перше, дорослі не мали би відповідати дітям образою на образу, по-друге, не повинні забувати, що дитина не має десятків років життєвого досвіду та загартованої психіки. Тому результат для бабусі-виховательки виявився протилежним – з негативними наслідками як для неї, так і для онука. Дедалі буде гірше.

 Доводилося мені чути, як ще одна бабуся щоночі чекає на дорослого онука з гульок до другої чи третьої години, аби нагодувати. Чи не може він сам собі розігріти вечерю? Може, але так навчений, йому «приємно», щоб це зробила саме бабця. Змінити щось вона не в силах, тому що він давно не просить, а жорстко вимагає.

Я би запитав у жінок, чи хотіли б вони мати такого чоловіка? Кожний має свою уяву про виховання. Бабусі з наведених прикладів також. Ми роками вчимо математику, мови, намагаємося бути фахівцями, але мало хто навчається бути гарними батьками.

Деякі з таких вихователів своєрідно реагують на батьківські поради, вважаючи себе поза критикою. В старі часи сторонні часто втручалися у бійки дітей та сповіщали батьків про поведінку дітей у дворі. Одні дякували, інші казали: «Не ваша справа, займайтеся краще своїм телепнем!», і залишалися наодинці зі своїми уявами.

Отже, це складна справа. «Більше любові, більше праці – кращий результат», – скажете ви. Залишається зрозуміти, де закінчуються справжні почуття до власної дитини і починається егоїзм, потакання та вседозволеність. Інфантильний та безцеремонний чоловік не з неба падає, саме ми докладаємо зусиль до створення ледацюги та боягуза собі, майбутній дружині, насамкінець – суспільству. Чому ж тоді дивуємося?

Ще з однієї точки зору – національної безпеки, виховання хлопчиків є прихована, повільна та потужна зброя. Віддайте свою дитину на поталу гаджетам, Інтернету та телебаченню, аби не заважала вам розважатися, і держава потенційно отримає слабкого духовно та фізично захисника Вітчизни, за що будь-який агресор буде вам вдячний.

Коли ви сідаєте за кермо авто чи мото та хвацько рулююєте між рядами, маєте пам’ятати, що на задньому сидінні – пасажир і саме ви несете відповідальність за його життя та здоров’я. Точно так самісінько і з вихованням. Коли дружина вашого сина каже, що її чоловік – егоїст, нероба, скільки батьки гуртом з бабусями та дідусями доклали до цього зусиль?

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Вигасле багаття життя

«Знаю діла твої, що ти ні холодний, ні гарячий... Оскільки ти і не холодний, і не гарячий, то Я виплюну тебе з уст Моїх» (Одкр. 3.15-16). Такими словами Господь показує Своє ставлення до найбільш осоружної в Його очах людської риси – байдужості. Багатьом із нас з цього приводу пригадуються слова відомого класика про те, що найбільш потрібно боятися не відвертих злочинців, а людей байдужих, бо саме з їх байдужого потурання і стаються найстрашніші злочини.

Байдужість зробилася страшним лихом сьогодення, і у всьому світі проблема відчуженості, замкнутості постала дуже гостро. Люди все частіше не звертають увагу на чужий біль та страждання, вони не хочуть нікому допомагати, майже не беруть на себе ініціативу чи відповідальність. Їм, на жаль, бракує елементарного вміння поспівчувати, порадіти за інших, допомогти в чомусь. Як часто можна дізнатися зі ЗМІ про те, що серед білого дня на вулиці помирає людина від серцевого нападу, а люди спокійно проходять повз – їм байдуже або просто думають, що чоловік, напевно, перепив зайвого. Коли стоїть маленька дитина і просить шматок хліба, а нікому в голову не приходить думка підійти і запитати: «Чому ти тут опинилася?». Кожен надто зайнятий собою. І це справді серйозний сигнал про хворобу усього суспільства – хворобу байдужості. «Байдужість – це параліч душі. Передчасна смерть», – писав Антон Чехов.

 Збайдужіла душа втрачає можливість співчувати, бути доброю і милосердною, втрачає здатність любити, а, отже, і жити. Але чому, чому так? Звідки береться оця тотальна байдужість один до одного і до життя взагалі? Адже ми чуємо, особливо від людей старшого
покоління, що раніше так не було, що люді були довірливіші і уважніші, частіше і з радістю допомагали один одному. Невже з появою новітніх технологій і ростом прогресу деградувала людська особистість, і ми самі потроху перетворюємося на бездушних роботів сучасної цивілізації? Невже під впливомсвіту електронних ресурсів (телевізорів, комп’ютерів, Інтернету) ми стали байдужими до всього живого, справжнього і щирого: до радості людського спілкування, до краси навколишнього світу? Все реальне ми поступово підміняємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це призводить до самоізоляції людини і дуже часто болісно відбивається на її стосунках навіть з найріднішими людьми. Людина, котра закривається у власному віртуальному світі, немов у коконі, стає байдужою до світу реального, який її оточує. Так народжується нова цивілізація байдужості.

Рей Бредбері у своєму відомому творі «451 градус за Фаренгейтом» наочно показав таке гіперболізоване, інертне і апатичне суспільство майбутнього. За романом, людей цікавлять лише екрани на стінах та розмови «з родичами» – такі собі соціальні мережі. Також люди звертають увагу на товари, які їм нав’язують гігантські рекламні щити. На цьому всі їхні інтереси закінчуються. Люди живуть у своєрідному трикутнику: робота-магазин-дім. Все інше зайве і непотрібне. Але хіба це таке вже й далеке й фантастичне майбутнє?

Мені здається, що саме в такому суспільстві, на превеликий жаль, ми і починаємо «жити».
Ніби надивившись і начитавшись фантастики і наслідуючи її, ми залазимо в своєрідні кокони, які нитками-з’єднаннями ведуть до інших коконів: дім-робота-дім, а на вихідні: дім-комп’ютер-дім... Страшно те, що ці кокони з кожним роком грубіють, а згодом і взагалі стають непробивними панцирями. Може, й справді мала рацію одна сучасна публіцистка, котра сказала, що люди, наче квіти: шість мільярдів нарцисів.

Втім, є й інші причини байдужості. Крім байдужості егоїстичної, є байдужість як наслідок психічних розладів. Тоді людина впадає в цілковиту апатію не лише до оточуючих, але й до самої себе і до всього життя і, говорячи мовою психології, розвивається депресія. Часом депресія кожної окремо взятої людини переростає у суспільну депресію, масовий пессимізм, соціальну байдужість. Зневірені зрадництвом політиків і можновладців, соціальними експериментами та неправдою з усіх боків, заражені «синдромом очікування гіршого, ніж було вчора» ми перестаємо вірити будь-кому і стаємо байдужими до всього. А
ще нас свідомо привчають до того, що ми ні на що не впливаємо і від нас ніщо не залежить, бо ми просто мешканці, населення.

Доки не подолаємо цих штучно нав’язаних нам стереотипів, не позбудемося і байдужості. А ще байдужість, як і будь-яку безнадію та відчай, можна подолати щирою вірою в Бога і надією на Нього. «Чого душе моя ти сумуєш і чого ти в мені не покоїшся? Май надію на Бога, бо я буду дякувати Йому за спасіння Його» (Пс. 42.5). Більшість людей, на жаль, свої стосунки з Богом будують за принципом «як тривога, то до Бога». Загальновідомий факт, що військові події на Сході України згуртували суспільство. То невже, щоби подолати стіну байдужості і пробудити свідомість суспільства, треба чекати якоїсь біди, якогось лиха? Мабуть, пора нарешті пробудитися, перестати бути байдужими до самих себе, до всіх, хто нас оточує, до Бога та до всього того, що Він нам подарував.

Ліки від байдужості – це любов. Великий мудрець нашого часу Євген Сверстюк писав: «Байдужість і апатія – це висохле багаття життя, ентропія, перетворення найціннішого людського на сирий матеріал, над яким треба працювати віками». З цими словами важко не погодитись, але хочеться вірити, що з Божою допомогою процес перетворення байдужого і безвідповідального людського масиву на людей, готових взяти долю в свої руки і бути відповідальними за своє життя, не затягнеться на так довго.

Протоієрей
Ростислав Корчак

Божественна літургія в Італії

24 ceрпня, перебуваючи з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія на міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій пам’яті митрополита Сурозького Антонія (Блума), вікарій Київської Митрополії архієпископ Макарівський Іларій відвідав місто Ортона (Італія). У крипті кафедрального собору міста зберігається рака з мощами святого апостола Фоми, на якій владика звершив Божественну літургію.

Після сугубої єктенії архиєпископ Іларій виголосив молитву за Україну, а також привітав наших співвітчизників з Днем незалежності України. Молитву за мир у нашій Батьківщині піднесли також італійською мовою. Було звершено літію за убієнними воїнами та всіма загиблими на Сході України. Цього ж дня владика Іларій помолився за нашу землю в місті Лоретто, де зберігається давня християнська святиня – Дім Пресвятої Богородиці. (За матеріалами сайту УПЦ)

ПОДІЇ. Волонтерська допомога

Волонтерською службою Свято-Покровського храму с. Бобриця Білогородського благочиння Київської єпархії було передано для потреб військовослужбовців ЗС України, що приймають участь у збройному конфлікті на Cході нашої країни, чергову допомогу: комплекти термобілизни та камуфляжні плащі.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Струдель з яблуками спасівський

Найбільшим святом серпня вважалося преображення Господнє, чи другий Спас. До цього дня годилося остаточно впоратися із жнивами та перевезти всі копи жита до обійстя. Крім того, це свято вважалося своєрідним святом врожаю. На цей час достигали більшість сортів яблук, груші-спасівки. Їх уперше зривали і несли до церкви святити разом з медом, цілющими травами, квітами, спілою городиною. Після освячення пригощали один одного пирогами, струдлями з яблуками, свіжими плодами. Роздавали садовину дітям і старцям. Вірили, що чим більше роздаси, тим кращий урожай буде наступного року. Вдома влаштовували гостини, пригощали різними стравами, але на столі обов’язково мали бути всілякі пироги з яблуками, вареники з яблуками, свіжі яблука, груші. Частували медом.

Щоб приготувати спасівський струдель потрібно для тіста:

•250 г борошна
•0,5 склянки теплої кип’яченої води
•2 столові ложки рослинного маргарину чи олії
•1 столова ложка оцту
•0,5 чайної ложки соди
•сіль для начинки:
•0,5 кг яблук
•цукор, кориця

Борошно пересіяти на стільницю, зробити в ньому заглиблення, додати сіль і соду, попередньо погашену оцтом, покласти маргарин (чи олію) і порубати все ножем, перетворюючи на однорідну масу. Замісити тісто. Місити довго, аж поки не утворяться пухирці, бо від цього залежатиме якість струдля. З тіста сформувати кулю, накрити рушником і кришкою і поставити розстоюватися у тепле місце. Приготувати начинку. Яблука помити, порізати на тонкі скибочки й притрусити корицею.Розстояне близько півгодини тісто розкачати на стільниці в тонкий корж, накрутити на качалку, перенести на рушник і розгорнути. За допомогою рушника буде легше перенести струдель на деко. Корж посипати цукром, рівномірно викласти яблука, акуратно, щоб не порвати тісто, завинути струдель і защипнути бокові краї. Перенести на змащене жиром деко, вершечок змастити олією, проколоти виделкою (щоб струдель не тріснув під час випічки) і випікати на сильному вогні приблизно півгодини. Готовий струдель притрусити цукровою пудрою або полити медом. 

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Прийняття Закону Божого

Від Червоного моря євреї увесь час йшли по пустині. Вони зупинилися біля гори Сінай. Тут Мойсей вийшов на гору і Господь сказав йому: «Так скажи синам ізраїлевим: якщо будуть слухатися голосу Мого, то будуть Моїм народом». Коли Мойсей спустився з гори, він передав народові волю Божу. Євреї сказали: «Усе, що сказав Господь, виконаємо і будемо слухняні». Господь звелів Мойсею за три дні підготувати народ для прийняття Закону Божого. Євреї постом і молитвою готувалися до цього дня. На третій день щільна хмара вкрила вершину гори. Небо розтинали блискавки, гримів грім і гучно лунала сурма. З гори виходив дим, і вся вона хиталася. І прорік Господь Свій Закон у десяти заповідях.

За повелінням Божим Мойсей вийшов на гору і пробув там сорок днів і сорок ночей, без усякої їжі. Бог дав йому дві скрижалі чи кам’яні дошки, на яких було написано десять заповідей. Окрім цього, Господь дав Мойсею й інші закони церковні і громадські. Повелів Він також зробити скінію – переносний храм Божий. Зійшовши з гори, Мойсей усі ці Закони і все, що відкрив йому Господь на горі Сінай, записав у книги. Так появилося у нас Священне Писаніе або Закон Божий.

Десять заповідей чи повелінь, які Бог дав своєму народові, точно вказують що мусить робити людина і чого уникати, якщо хоче любити Бога і ближніх.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Ікона Божої Матері «Всецариця» (день вшанування 31 серпня)

Чудотворна ікона Божої Матері відома під назвою «Всецариця» (по-грец. «Пантанасса») знаходиться на Святій горі Афон (Греція), в соборному храмі Ватопедського монастиря, зліва від Царських врат, і ніколи не покидала місця свого перебування. У світі знаходяться лише благословенні копії цієї ікони, багато з яких теж прославилися і шануються, як чудотворні.

Ця невеличка за розмірами ікона була виготовлена у XVII ст. в техніці візантійського іконопису. У свій час нею благословив своїх учнів відомий на Афоні старець Іосиф Ісіхаст. На іконі ми можемо побачити Пресвяту Богородицю у багряному одіянні, що сидить на царському троні. На Її руках Богонемовлятко Ісус з сувоєм у лівій руці і благословляючою десницею. Правою рукою Пречиста Діва вказує на Свого Сина, як на Спасителя всіх людей. Німби над головами Божої Матері і Христа прикрашені красивим узором з емалі. На задньому плані ікони два ангели, котрі з благоговінням осіняють своїми крилами Пресвяту Діву і простягують до Неї руки. Ікона виконана у яскравих, світлих кольорах: червоне одіяння, золотий фон, символізуючий саму вічність, і емалеві німби, зроблені в білосніжному, темно-синьому, червоному і бірюзовому відтінках.

Згідно давнього монастирського передання одного разу до ікони підійшов якийсь молодий чоловік і став щось невиразно бурмотіти. Раптом обличчя Богородиці на іконі блиснуло подібно до спалаху блискавки і якась невидима сила кинула молоду людину на землю. Як тільки до нього повернулася свідомість, він одразу зізнався монахам в тому, що багато років займається магією і прийшов у монастир, аби перевірити свою силу на святих іконах. Чудесне втручання Богородиці переконало молоду людину змінити своє життя і стати благочестивим. Чоловік зцілився від душевної недуги і після цього назавжди залишився на Афоні. Так ця ікона вперше проявила свою чудотворну силу на одержимій людині (заняття окультизмом і магією завжди приводить до одержимості, тобто залежності від сил зла).

Сама назва ікони – «Всецариця» («Всеповелителька») говорить про її особливу всеосяжну силу над стихіями зла, які показують свої прояви як в різних способах одержимості, так і в різних хворобах. Згодом стали помічати, що ця ікона благодатно впливає на хворих з різними злоякісними пухлинами. Господь по молитвах Пресвятої Діви дарував цьому образу особливу благодать: зцілювати і утішати тих, хто вражений тяжким прокляттям наших днів – раком. Справді, ікона Божої Матері «Всецариця» прославилася по всьому світу чудесними зціленнями саме від цієї страшної хворо-би. Появилася її чудесна до-помога також і в тому, що вона допомагає батькам, які моляться за своїх дітей, що піддалися полону наркоманії.

Точна копія ікони Матері Божої «Всецариця», привезена зі святої гори Афон і освячена біля оригіналу, знаходиться у Свято-Покровському храмі с. Бобриця. 

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Богослужбові кольори

Кожний, хто хоча б раз в житті був присутній на Православному богослужінні, безумовно, звертав увагу на красу та багатство церковного одягу (облачення). Звичайно, що це не просто так. Священик не може одягнути церковні ризи відповідно до своїх смаків, але лише ті, які є відповідними до даного дня календаря, пам’яті святого чи свята. Кольорове різноманіття облачень духовенства і оформлення храму є невід’ємною частиною літургійної символіки. І це різноманіття строго регламентується. Кожному кольору відповідає певна група свят чи постових днів.

Білий колір– об’єднує у собі всі кольори веселки – символ Божественного надприроднього світла. В білому облаченні служать на великі свята: Різдво Христове, Богоявлення, Вознесіння, Преображення. У ньому розпочинають Пасхальне богослужіння (заутреню), а також відправляють Таїнство Хрещення і обряд погребіння.

Червоний колір– разом з білим є кольором Пасхи і залишається незмінним на усіх богослужіннях від Пасхи і до свята Вознесіння. Це символ невимовної і полум’яної любові Божої до людського роду. Але це також і колір крові, тому в червоних ризах відправляються служби на честь мучеників, які пролили свою кров за Христа.

Жовтий (золотий, оран-жевий) колір– є кольорами слави, величі і царської гідності. Ці кольори притаманні службам усіх недільних днів, як дням, присвяченим Господу-Царю Слави. Окрім того, в золотистих облаченнях Церква відзначає дні пам’яті Божих помазаників (обранців) – пророків, апостолів і святителів, тобто тих людей, які своїм служінням нагадували Христа: просвіщали людей, закликали до покаяння.

Зелений колір – змішування жовтого і блакитного, колір життя. Він застосовується у дні пам’яті преподобних і свідчить про те, що їх чернечі подвиги оживотворяють людину тим, що з’єднують з Христом (жовтий колір) і возводять на небеса (голубий колір). Але чому духовний подвиг Церква співставляє з зеленим кольором облачень? Те подвижницьке життя, яке вели святі, докорінно змінило їх людську сутність – вона оновилась, стала іншою. На цих людей зійшла Божественна благодать і вони з’єднались з Христом і зі Святим Духом. В зелених кольорах усіх відтінків служать на великі свята: Тройцю (П’ятидесятницю), на день Святого Духа (бо Дух Святий – Податель життя) і на Вербну Неділю як пам’ять про зелені галузки, якими в цей день вітали Христа.

Блакитний або синій– колір Пресвятої Богородиці. Це колір неба і він найкраще відповідає вченню про Божу Матір, що вмістила Небожителя і Сама стала земним небом. Усі богослужіння пов’язані з прославленням Божої Матері або Її чудотворних ікон і супроводжуються синіми чи блакитними кольорами.

Фіолетовий– цей колір прийнятий у дні шанування Хреста Господнього. У ньому поєднується червоний (колір крові Христової, пролитої за нас на Хресті) і синій, який вказує на те, що Хрест відкрив нам дорогу на небо. Якщо подивитись на веселку, то в ній фіолетовий колір самий останній – сьомий. Він відповідає сьомому дню створення світу. Господь створював світ шість днів, сьомий став днем спокою.

Після хресних страждань закінчився земний шлях Спасителя, Христос переміг смерть, переміг сили пекла і упокоївся від земних справ.

Є ще одне значення фіолетового кольору, пов’язане з його особливою властивістю, – поєднувати початок і кінець веселки. Це відповідає словам Спасителя про Себе: «Я єсть Альфа і Омега, Початок і Кінець, Перший і Останній». Це слід розуміти так: кінець земного життя Спасителя став початком нового життя – в Царстві Небесному.

Чорний – колір, який по духу найбільш відповідає характеру Великого посту, в цей період він в основному і застосовується. Це символ зречення життєвої марноти, колір печалі за вчинені гріхи і покаяння.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Чи існує небезпека для віруючого в електронній системі обліку?

Сьогодні дуже часто можна почути суперечки щодо електронної бази персональних даних громадян. А саме: ідентифікаційні номери, електронні і біометричні паспорти, мікрочіпи і т. п. Передовсім Церква вважає, що детальне збирання інформації про будь-яку людину, незалежно від її релігійних переконань, може загрожувати свободі цієї людини. Адже збір і пожиттєве зберігання в електронному реєстрі відомостей щодо особистих даних людини (відбитки пальців, знімки сітківки ока, форми обличчя, сімейного становища, місця проживання і фактичного перебування, стану банківського рахунку, достовірної інформації щодо покупок і продажів, перенесених захворювань, стану здоров’я, політичних, релігійних та інших переконань) і багато чого іншого створює системі влади, а також іншим зацікавленим особам легку можливість для залякування, тиску, шантажу, грабунку та інших неправомірних та злочинних дій щодо особи, дані про яку були зібрані в електронній базі.

Всезагальний контроль над особистими даними людини перетворює цю людину у фактичного раба, котрий буде цілковито залежати від розпоряджень того, хто матиме у своїх руках його персональні дані. Система тотального шпигунства, яка вибудовується в сучасному світі, створює мож-ливість політичного, економіч-ного, релігійного, морального, біологічного впливу на особистість, її блокування, ізоляцію або ж, взагалі, цілковитого знищення. А значить все це суттєво обмежує особисту свободу людини, даровану їй як найвищу цінність Богом.

У зв’язку з цим Священним Синодом нашої Церкви 6 жовтня 2005 року було прийнято офіційне звернення до всіх органів влади з приводу введення системи електронного обліку та ідентифікації громадян, де, зокрема, сказано: «Поряд з багатьма технічними перевагами створення масивів особистісної інформації, а також розвиток електронних засобів ідентифікації осо бистості приховує у собі багато небезпек. Збільшується залежність людини від неминучих технічних збоїв, помилок, халатності персоналу чи втручання зловмисників. Не виключена можливість централізованого збору даних про приватне життя громадян. Це дає можливість для тотального контролю за життям людини, в тому числі і за її світоглядом. Такий розвиток подій посилює небезпеку упередженого ставлення до людини у зв’язку з її релігійними, політичними чи іншими поглядами.

Засоби ідентифікації людини не повинні шкодити самій людині, принижувати чи знищувати її честь та гідність. Ми вважаємо недопустимими такі різновиди подібних засобів, котрі були б невідділимі від людського тіла (мікрочіпи і т. п.). Неприпустимо також у системі обліку присвоювати людям певний номер, котрий буде використовуватися замість імені. Зрештою, і це найголовніше, неприпустимо, аби люди, які з різних причин, відмовляються від участі у новій ідентифікаційній системі, були відтиснуті на узбіччя життя і урізані в своїх громадянських правах, піддані дискримінації під час влаштування на роботу, розприділенні соціальної допомоги і т. п. Для таких громадян повинна бути передбачена альтернатива, що дозволяла б повноцінно жити у суспільстві». Безумовно, що сучасна електронна система обліку персональних даних громадян приховує у собі багато небезпек, у тому числі і духовних. Втім, Церква може лише застерігати віруючих людей, не порушуючи принципу свободи і права вибору. Як співається у відомій популярній пісні: «Думайте сами, решайте сами, иметь или не иметь...»

ПРИТЧІ. Про щастя

Жило собі на світі щастя. І вирішило воно піти між люди. От заходить до одного чоловіка та й каже:

- Я хочу бути з тобою.

А чоловік втішився:
- Добре, заходь, щастя, я тебе з’їм.

І з’їв чоловік своє щастя і став дуже щасливий, але ненадовго, бо всього щастя з’їсти неможливо. Тож пішло воно далі.
Заходить до другого чоловіка. Зрадів чоловік своєму щастю і випив його. Став щасливий-прещасливий, але ненадовго, бо всього щастя випити неможливо. Тому пішло воно далі.

Заходить до третього чоловіка. А той, побачивши щастя, закрив його у залізній клітці, щоб тримати тільки для себе, і був дуже щасливий, але ненадовго, бо всього щастя сховати неможливо. Тому пішло воно далі.

Заходить до четвертого чоловіка. А той зрадів і каже:

- Щастя, ти не образишся, якщо я віддам тебе своєму товаришу? Він дуже нещасливий.

І віддав своє щастя найближчому приятелеві. І став той чоловік найщасливішим у світі. Але диво, щасливим почувався і той чоловік, що подарував своє щастя, бо вернулася частина щастя і до нього. Адже, щастя не можна ні з’їсти, ні  випити, ні сховати, його можна тільки розділити з найдорожчими людьми. Тоді воно стає ще більшим.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Не буває поганих дітей

«Не буває поганих дітей, – казав мій тато, і продовжував, – бувають погані батьки». Думка, коли раптом в один прекрасний момент ваша дівчинка, ваше сонечко, прийде додому і скаже: «Дорогі тату і мамо, ми з Миколою (або з ким там ще) вирішили одружитися», постає щонайменше громом серед ясного неба. Але ж для того і приходить у цей світ маленька жінка, щоб вирости чиєюсь вірною дружиною, доброю люблячою матір’ю, берегинею. Бути комусь підтримкою, опорою, сестрою, другом, соратницею; бути тою, що здатна на співчуття і співпереживання; у якої завжди знайдуться вірні слова розради; чиї терпіння і лагідність ніколи не вичерпуються; чия присутність здатна спонукати на великі та благородні справи, – бути, згідно велінням Божим, помічницею чоловікові своєму. Зазвичай із запізненням настає день, коли ви раптом починаєте розуміти, що думаєте зі своєю донькою зовсім по-різному. З подивом і здивуванням ви усвідомлюєте: як же вийшло, що ваша мила щебетуха каже: «Несучасні ви, тату і мамо, і нічогісінько в житті не розумієте!»

Важко з хлопцями, але з дівчатками не простіше. З часом їх нібито підмінюють, і всі ті цінності, так старанно і любовно прищеплені батьками, раптово втрачають для підлітка всю колишню значимість.

Мені часто доводиться спостерігати за батьками моєї похресниці (наразі їй 16). Вона подорослішала, змінилася, але й батькам слід мінятися. Я запропонував їм почати ставитися до своєї доньки як до гості, або й як до рівної собі, без командного управління своєю «власністю», а також дотримуватися «золотого правила»: не дратуватися. Навіть якщо дуже хочеться відповісти колючістю на колючість, образливим словом на образу, краще трохи почекати і помовчати, подумки осінити себе хресним знаменням. Потім розібратися в собі, чи залишилося зло на душі? Якщо не вщухає роздратування, подумки продовжити хреститися. Господь неодмінно прийде на допомогу. Якось я запитав свою доню, що набула освіту у Християнському Університеті, що означає «підстав праву щоку». «Уяви, – сказала вона, – що тебе образили поганим словом, а ти відповів тим самим. Наслідки – прогнозовані. Тобто, вираз означає: промовчи, пробач, опануй себе».

Важлива деталь виховання в період юності та отроцтва – ставлення дівчаток до своєї зовнішності. «У мене прищі, мені сказали, що я негарна, горбатий ніс і т. п.», – можна чути від них в цей час. Потрібно вчити дитину: «Якщо кажуть, що гарненька, не величайся і не пишайся, а якщо протилежне – то не плач і не засмучуйся. Скільки людей – стільки й думок». Пектися потрібно не про минущу тілесну красу, а про красу вічну. У тому – порятунок і щастя.

Так, у батьків у цей період безліч випробувань. Доведеться пережити гостре бажання подобатися, всілякі принади в прагненні прикрасити власне тіло, бажання схуднути,обов’язково мати бой-фреда, тощо. Недолік самоаналізу і відсутність життєвого досвіду не дає можливості дівчинці прийти до висновку: якщо хлопчик не звертає увагу, не варто домагатися його, знижу-ючи свою цінність. Кохання не можна випросити, не можна примусити покохати, а кокетувати і привертати до себе своєю зовнішністю-значитьпропонувати і принижувати саму себе. Будь-яка дівчина-підліток чекає на кохання і мріє про нього, але штучно його не можна наблизити. Справжнє кохання чекає, коли дівчина буде готова гідно прийняти його, як великий Божий дар.

У колишні часи дівчата, які досягли певного віку, молилися Богу про дарування їм благочестивого нареченого. Про кохання й навіть після заручин говорили трепетно, боялися дати лукавому привід для спокуси. І це не святенництво – це християнське братолюбство, протистояння блуду і прагнення не згрішити. Любов’ю вміли дорожити. Нині коханням прийнято на зи вати відверту пристрасть і відповідні відносини. Кругом тільки й чути: кохання, кохання... Але це порожній струс повітря! «Любов, – сказано в посланні апостола Павла, – не ревнує, не чваниться,… не шукає свого, не гнівається, не веде рахунок злу, не радіє неправді, але тішиться правдою, усе зносить, милосердствує, вірить й усе терпить». Коли все це виповнюється в почуттях, тоді це і є справжнє кохання.

Чи важко в наш час ростити дітей? Важко. Втім, з дітьми ніколи не було просто. Діти – наша совість, наше відображення, наше минуле. Які вони тепер, такими і ми колись були всередині себе. Ми жахаємося, дивлячись на звичаї сучасної молоді, хоча і в стані все виправити. Двері храмів відкриті, Господь чекає на нас з чадами нашими.

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Світильники життя

Кожного місяця і навіть кожного дня ми разом з усією Церквою вшановуємо пам’ять когось із святих. У серпні їх особливо багато і всі вони нам добре відомі: Серафим Саровський, пророк Божий Ілля, рівноапостольна Марія Магдалина, благовірні князі страстотерпці Борис та Гліб, свята праведна Анна, великомученик і цілитель Пантелеймон, святі мученики Маккавеї, мученик Іоан Воїн, апостол Матфей, преподобний Лаврентій Чернігівський, мученики Флор і Лавр та багато інших. Давайте коротенько пороздумуємо над долею цих абсолютно різних людей, які були такими самими, як і ми, але раптом у їхніх серцях запалав вогонь Божої любові, з’явилося прагнення більше уподібнитися Богу, більше відкритися йому, більше довіритися йому, більше долучитися до Його світла і самим стати для інших світильниками життя. Через це Небесний Отець зміг увійти в них і через них творити великі діла: діла спасіння, діла освячення, діла, які показували Його присутність у їхньому житті. «Так нехай світить світло ваше перед людьми, аби вони бачили ваші добрі діла і прославили Отця нашого Небесного, Котрий на небесах», – такі слова сказав колись Христос. В найбільшій мірі їх сповнили святі. Але чи тільки їх стосуються ці слова? Ні, вони стосуються всіх нас.

Ми думаємо, що святість – це жереб особливих, це щось майже аномальне і неприроднє у цьому грішномі світі. Але це не так. Бути святим зовсім не означає бути відокремленим від цього світу. Святість – це не втеча від світу, це не ігнорування труднощами, які оточують людину, ані людьми, які виглядають грішними, недосконалими, немічними і слабкими. Святі стали такими саме тому, що не відмовилися і не втекли від людей, від їхнього життя, бо святість – це жертва, це зречення себе, це розпинання себе в ім’я тієї любові, яку ми віддаємо Богові. Хоча першопочатково у біблійній мові слово «святий» (кадош) означало відмежування, відокремлення, але не від життя, а від всього того, що є погане, недобре, зле і нечисте в житті, що не є від Бога. Якраз це вміння відрізняти правду від неправди, любов від фальші, вміння розділяти, розмежовувати зло від добра і є особливим талантом святих. Такого таланту повинні осягну-ти усі ми. Але це неможливо до тих пір, поки ми не навчимося розпізнавати самі себе, своє сумління, не навчимося розпізнавати своє серце, свою душу, свої наміри, думки, почуття. А для цього треба мати світло у своєму серці, Світло Святого Духа, в якому ми зможемо побачити усі закутки нашої душі і навчимося розпізнавати свої правдиві і підсвідомі наміри, свій справжній стан, у якому живемо. Це є велике откровення Боже, коли людина нарешті отримає таке світло своєї душі, що зможе пізнати і вибрати те, що від Бога і відкинути те, що від лукавого, зможе просвітити своє життя і бути світильником для інших.

Що ж просвітлює нашу душу, а що затемнює її? Зволікання у виборі фальшу чи правди, вибір на користь егоїстичної, корисливої, споживацької і нечистої любові за рахунок любові чистої і безкорисливої затемнює людину і не дозволяє Світлу Божому мати місце в ній. Щоб краще проілюструвати стан такого серця, яке має проблему в тому, як любити, як жертвувати і як стати святим, приведу невеличку притчу про небо і пекло.

Одного разу ангел на небі дуже спереживався за тих, хто є в пеклі і, підійшовши до Господа Бога, запитав: «Господи, невже в пеклі немає ні однієї душі, яка б у своєму житті не зробила б якогось маленького добра, за що можна б було її виправдати і спасти і витягти з пекла?» Господь відповів: «Покажу тобі одну душу, яка за все своє життя зробила хіба таке добро, що не вбила павучка, який ліз по стіні у неї над головою. Давай спробуємо. Чи порятує павучок ту грішну душу, чи витягне її з пекла?» Ангел спустив тонесеньку павутинку у вогняну, палаючу, мов вулкан, безодню. Для одного грішного чоловіка, який згадав, що колись пожалів павучка, це була остання надія на порятунок. Він панічно схопився за кінець павутинки обома руками,
і чудом павутинка почала його підносити, підтягувати з тієї страшної, здавалося б, ніколи не здатної відпустити його безодні. Чоловік побачив, що вже останні краплі смоли стікають з мізинця його ноги, і він, такий страшний нелюд, деспот, егоїст, який ніколи не вірив у мило-сердя, любов і доброту, але пошкодував лише раз у житті одного павука, буде разом на
небі з тими, що все життя любили, вмирали за інших, страждали, зрікалися себе, очищували
свою душу, і що він буде з ними лише за одного павучка. Але раптом хтось вхопив його за
ногу. Це була жінка, з якою він колись грішив, яка через нього потрапила до пекла. По тій жінці почав лізти ще один чоловік, він закричав: «Забери мене з собою. Це через твій поганий
приклад я потрапив сюди!» І той чоловік, який тримався обома руками за павутинку і думав, що він вже на півдорозі до неба, почав струшувати усіх вниз і казати: «Відчепіться від мене. Павутинка не витримає усіх. Я хочу спастися!» Коли всі, що чіплялися за чоловіка, попадали, павутинка справді обірвалася, а сам чоловік полетів донизу. Тоді Господь запитав ангела: «Як ти думаєш, чому він не врятувався?» «Тому що думав лише про себе, він не навчився любити», – відзначив ангел.

Справді, де немає любові і співстраждання, там – пекло. Небо є тоді, коли наше серце і душа бачать свою недосконалість і оплакують гріхи інших, коли душа молиться і вболіває за долю інших, за їхнє спасіння. Саме такими були святі, тому вони стали світильниками нашого життя. До цього повинні прагнути й ми. Щоб наші душі й наші серця запалали такою великою любов’ю Божою. Щоб та любов могла огорнути, ощасливити кожного, хто біля нас, хто подорожує, втікає від війни, трудиться, спільно з нами живе, спільно бореться в цьому житті.

Протоієрей
Ростислав Корчак