Кожен з нас, хоче він цього чи ні, періодично стикається з явищем побутового жебрацтва, а останнім часом вулиці, громадський транспорт та інші публічні місця буквально заполонили люди, які просять милостиню: на харчування, на лікування, просять для себе чи для когось іншого і т. д. Ми чуємо про так званих професійних жебраків, які користуючись людським співчуттям заробляють непогані гроші, яких «кришує» відповідна мафія. Не секрет, що знедолених і покалічених людей часто відверто експлуатують як рабів, примушуючи збирати подаяння для нечесних людей. Виявом проблем сьогодення стали також різні напівлегальні організації та благодійні фонди, які збирають гроші начебто для біженців з Донбасу, для військових у зоні АТО, на лікування смертельно хворих дітей, тощо.
Як ставитися до відповідних фактів? Мабуть, кожна чесна і сумлінна людина, опинившись перед простягнутою рукою, відчуває себе незручно: з одного боку, недобре відмовляти тому, хто просить, а з іншого – вважаємо, що не маємо права підтримувати злочинну систему. Тож давати чи не давати? І чи повинні ми розмірковувати взагалі над тим, куди і на що піде наше подаяння? Як тоді розуміти слова Христові: «Ти ж, коли чиниш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що ро-бить права» (Мф. 6.3). Кожна адекватна людина хоча б раз у своєму житті намагалася знайти відповідь на ці питання. А оскільки однозначної відповіді серед людей вони не мають, спробуємо вирішити цю проблему з точки зору науки церкви. Зі слів Господа нашого Ісуса Христа: «Хто просить у тебе – дай» (Мф. 5.42) і також з подальшого Його вчення, стає зрозумілим, що матеріальна підтримка ближніх є однією з найважливіших справ віруючої людини, і що вона (благодійність, щедрість), впливаючи на здоров’я нашої душі, впливає, отже, і на наше спасіння у вічності. «По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою», – навчає нас далі Христос. А людина, яка не подає милостиню, насправді не має любові та співчуття до своїх ближніх, а значить не може бути послідовником Христа і не має морального права називати себе християнином. Віруючими нас роблять не відвідини богослужінь чи дотримання пісних дієт, а дієва любов до наших ближніх, життя згідно заповідей Божих. Тож кожного разу, подаючи милостиню чи в інший спосіб матеріально допомагаючи потребуючій людині, не залежно від розміру цієї допомоги, ми робимо надзвичайно важливу річ: ми дієво проявляємо свою любов до людини. І кожен, хто хоч раз в житті робив так, не міг не помітити відчуття особливої радості і тепла, які прокидаються в душі, коли ділишся з кимось своїм добром. Не дарма ж кажуть, що той, хто бере, збагачує лише кишеню, а той, хто дає – збагачує душу. В цей час в нашу душу і в наше серце входить Божа благодать і дуже важливо зберегти її і примножити, а не перетворити в гординю.
Саме до цієї ситуації стосуються слова Спасителя про те, щоб ліва рука не знала того, що робить правиця. Тобто, милостиня не повинна бути предметом самолюбування, захопленням собою чи вихвалянням самого себе. Бо в той самий момент, коли відповідні почуття наповнили наше серце, вони знецінили нашу милостиню і позбавили нас нагороди небесної. І справа тут не лише в гордині. Допомагаючи якійсь людині, ми повинні подумати про те, щоби ця наша підтримка не стала спонукою до ледарства, не стимулювала лінощів, лукавства чи навіть відвертої брехні. В такому випадку ми можемо стати співучасниками гріха і замість допомогти людині, штовхатимемо її до ще більшої безвиході. Це саме та ситуація, коли, умовно кажучи, замість риби людині краще дати вудку і навчити цю рибу ловити. Але, як на мене, найгірше у «неправильній милостині» в іншому. Кожного разу, коли ми даємо свої гроші тим, кому вони не потрібні, або тим, хто не вміє ними розпорядитися вірно, ми позбавляємо допомоги справді нужденних осіб. В будь-якому випадку творити милостиню потрібно, але робити це треба розсудливо. Якщо вам шкода голодну чи холодну людину на вулиці, не давайте їй гроші, купіть краще щось поїсти або віддайте свій старий одяг. Навіть, якщо вас за це вилають або жбурнуть вам в очі щойно куплений пиріжок, не сприймайте це близько до серця. Ви зробили свою справу – збагатили свою душу. Якщо для когось подаяння вимірюється лише матеріальним еквівалентом, то для нас його цінність у духовній площині –краще вже помилитися і дати «не тому», ніж озброївшись жорстким прагматизмом взагалі не давати нікому. Як висловився одного разу Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій: «Краще перебрати в любові, ніж в жорстокості».
Фінансова, політична та моральна криза помножені на жахіття військового протистояння «оголили нерви» нашого суспільства. З одного боку, ми спостерігаємо небачений досі сплеск волонтерського руху, але, на жаль, бачимо також і величезну кількість різного рівня аферистів та шахраїв, які спекулюють і заробляють на людській біді. На тлі деяких гучних скандалів та непрозорості використання благодійних коштів багато людей зневірилося у подібних схемах допомоги. Не докоряймо собі в тому, що сумніваємось. Але не даваймо сумнівам паралізувати наші бажання допомогти своїй країні в найтяжчий час. Найближчі роки, на жаль, наша держава і ми всі будемо проходити випробування на міцність. Але разом з тим перед нами відкриваються небачені досі перспективи побудови суспільства справжньої солідарності. Пам’ятаймо, якими б бідними ми не були, біля нас завжди будуть ще бідніші. Тому не треба ні з ким себе порівнювати, треба просто допомагати. Бо найбільше людське багатство – це чиста совість, а мати чисту совість, знаючи, що поруч тебе стільки нужденних і потребуючих, а тим їм нічим не допоміг, не можливо.
Протоієрей
Ростислав Корчак
