Церковні форми звернення

Людині, яка вперше переступає поріг храму, буває непросто знайти відповідне звернення до осіб, що там знаходяться. Справді, як назвати свічницю, яка торгує свічками – жіночка, пані, громадянка? Як звернутися до священика– чоловіче, пане, товаришу? Та насправді ніяких складнощів у цьому немає. Християни – це велика сім’я, де всі між собою, немов рідні, а рідним не потрібні жодні формальності. Тож миряни у церковному середовищі звертаються один до одного щиро і по простому: «брате» або «сестро». Ми ж бо всі діти єдиного Бога і всі нащадки Адама та Єви.

Що стосується священно-служителів, то до них прийнято звертатися словом «отець» (рос.еквівалент  «батюшка»). Ми називаємо так священиків як звершувачів Таїнств Церкви, через котрі ми народжуємося для духовного життя. Зазвичай, після слова «отець» у звертанні добавляють ім’я духовної особи, наприклад: отець Петро чи отець Іоан (відповідно у зверненні: отче Петре, отче Іоане). Стосовно диякона теж вживається слово «отець», але з означенням «отець-диякон»; настоятель храму чи монастиря є «отець-настоятель».

Часто слово «отець» в означенні духовної особи фігурує і в розмовах третіх осіб. Наприклад: «Мене благословив отець Володимир». Таке словосполучення – не вірне. Потрібно знати, що слово «отець» застосовується лише при безпосередньому зверненні до людини. В інших випадках потрібно називати духовний сан: «Мене благословив ієрей Володимир».

Звертатися до священнослужителя «святий отець» у православ’ї не прийнято, це звичай католицьких країн. Святість людини ми пізнаємо після її смерті. Не зовсім доречним є також модне нині звертання «пан отець» чи «пане отче». Краще сказати просто «отче».

Дружин священнослужителів, а також жінок, що прислуговують у храмах називають «матушка» або «матінка». До архієрея (єпископа, митрополита, патріарха) потрібно звертатися словом «владика», адже це люди наділені церковною владою. Існують також офіційні звернення (в листуванні, у вітальних листівках чи телеграмах, на офіційних прийняттях, тощо). В такому випадку до ієреїв чи протоієреїв потрібно звертатися – «Ваше Преподобіє», до єпископів – «Ваше Преосвященство», до архієпископів і митрополитів – «Ваше Високопреосвященство», до патріарха – «Ваше  Святійшество».

Часто сектанти, які не мають церковної ієрархії і священства, докоряють православних в тому, що, звертаючись до своїх духовних осіб, ми начебто порушуємо слова Христові: «І отцем не називайте собі нікого на землі, бо один у вас Отець, Який на небесах» (Мф. 29.9). Але зрозуміло, що повеління «не називайте» потрібно розуміти в зовсім іншому аспекті, у значенні «не поклоняйтеся», бо інакше слова Господні перетворилися б у безглуздя. Господь засуджує прагнення величатися, домінувати над кимось, використовуючи привілеї, які дають звання «наставник», «учитель», «отець»,  і зовсім не забороняє саму форму звертання, як і стосунки «отець і діти», які породжує таке звернення.

У тому, що справді так ми переконуємось, досліджуючи Святе Письмо, Апостол Павло пише: «Наставляю вас на розум, як дітей моїх улюблених, бо хоч у вас тисячі наставників у Христі, та небагато отців, я породив вас у Христі Ісусі благовістям. Тому благаю вас: ставайте подібні мені, як я Христу» (1 Кор. 4.14-17). Апостол справедливо вважає себе духовним отцем для тих
християн, яким він проповіду-вав слово Боже. Той же апостол називає Авраама «отцем усіх віруючих» (Рим. 4.11). Так що слово і звернення «отець», «отче» не є заборонені Святим Письмом і цілком природньо вживаються православними християнами. Справа не у самому слові, а у внутрішньому ставленні до нього. Про це досить гарно сказано протодияконом Андрієм Кураєвим: «Навіть найбільш переконаний баптист називає свого батька – батьком і не заперечує, коли його син звертається до нього словом «тато». Тут так само, як і у ставленні до ікони: поклонятися і служити можна тільки одному Богу, але ми можемо і маємо шанувати тих, через котрих ми отримали дар життя».

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | КУЛЬТУРА. Ave Maria – gratia plen

«Богородице Діво, радуйся!» Ці слова, покладені на музику різними мовами, майже дві години поспіль лунали у чарівному виконанні Євгенії Проворової в Свято-Покровському Храмі с. Бобриця. Незвична, або й навіть надзвичайна подія – вокальний концерт у православній церкві, правда? Але саме так теплого весняного вечора у другу неділю травня виконанням музично-поетичної композиції з 17-ти всесвітньо відомих творів на тему Ave Maria відзначалося свято Матері як вшанування жінки-матері, що узагальнена в образі Пресвятої Діви.

Матір Божа була, є та завжди буде прикладом материнської любові та самопожертви, розрадницею та заступницею. Саме тому слова привітання архангела Гавриїла в момент Благовіщення «Радуйся, Маріє!» надихнули композиторів різних часів на створення великої кількості музичних шедеврів, до яких змогли долучитися і ми.

Класичні твори та високе мистецтво в селі – чи бажані вони та зрозумілі, чи доцільні та своєчасні? Напевно так, якщо виконавиця – майстриня, щира та високо духовна і віруюча людина. Разом із нею ми переживали емоції, що їх заклали в тексти та музику автори. Кожний твір у її виконанні перед началом оздоблювався коротенькими анотацією про автора та історію написання, що, безумовно, сприяло розумінню атмосфери створення та причетності до тих часів.

Як часто ми, звичайні люди, долучаємося до світу прекрасного?  Відвідуємо музеї, театри, оперу, балет? Скільки разів на рік ми знаходимо час на такі заходи? Чи не заполонило нас сучасне, що розтліває душу, споживацьке телебачення? Чи не обмежуємо ми себе? Звичайно, кожен має сам відповісти на ці питання.

Не є новиною, що на концерти деяких наших співвітчизників за кордоном стоять черги, інших – запрошують на раути глави держав та короновані особи, а в своїй рідній державі вони дають концерт хіба що раз на рік. Серед них скрипаль Василь Попадюк, гітарист Енвер Ізмайлов, співак Тарас Петриненко, ансамбль П. Вірського, артист балету Д. Матвієнко, хор ім. Г. Верьовки, акробат А. Залевський і багато інших. Причин жити буденним життям поза мистецтвом та культурним простором своєї країни доволі багато. У кожного свої: нерозуміння, лінь, брак часу та коштів, але майже всі ті зачіпки зводяться нанівець, коли театральні та концертні підмостки доставляють нам «додому», в рідне село, в наш храм.

Серед тих, хто відвідав концерт, були нові обличчя – ті, хто дотепер не відвідував наші недільні богослужіння. Мені довелося стати свідком подяки нашому настоятелеві від одного з таких слухачів, що випадково завітав до храму під час концерту. Це була реакція звичайної людини на слова вдячності священика артистам. Здалося, що вже літня людина вперше почула слова, які вразили та запали їй в душу. Прості слова про Бога, Матір Божу, мистецтво. Можливо, для декого це стане початком нового життя. Дай Бог, щоби Матір Божа та мистецтво відкрили цим людям новий світ. Починати свій шлях до Бога ніколи не пізно.

Олександр Мартін    

Почесна нагорода

16 травня, у день пам’яті Преподобного Феодосія, ігумена Печерського, єпископ Макарівський Іларій звершив Божественну Літургію у Свято-Покровському храмі  с. Бобриця Білогородського благочиння. Його Преосвященству співcлужили: настоятель храму і благочинний Білогородського благочиння протоієрей Ростислав Корчак, благочинний Бишівського благочиння архімандрит Філарет (Єгоров) та клірики Макарівського вікаріатства.

Владика Іларій привітав настоятеля храму протоієрея Ростислава Корчака з 15-ю річницею ієрейської хіротонії та з благословення Блаженнішого митрополита Онуфрія нагородив його орденом Української Православної Церкви святителя Димитрія Ростовського.

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Давати чи не давати?

Кожен з нас, хоче він цього чи ні, періодично стикається з явищем побутового жебрацтва, а останнім часом вулиці, громадський транспорт та інші публічні місця буквально заполонили люди, які просять милостиню: на харчування, на лікування, просять для себе чи для когось іншого і т. д. Ми чуємо про так званих професійних жебраків, які користуючись людським співчуттям заробляють непогані гроші, яких «кришує» відповідна мафія. Не секрет, що знедолених і покалічених людей часто відверто експлуатують як рабів, примушуючи збирати подаяння для нечесних людей. Виявом проблем сьогодення стали також різні напівлегальні організації та благодійні фонди, які збирають гроші начебто для біженців з Донбасу, для військових у зоні АТО, на лікування смертельно хворих дітей, тощо.

Як ставитися до відповідних фактів? Мабуть, кожна чесна і сумлінна людина, опинившись перед простягнутою рукою, відчуває себе незручно: з одного боку, недобре відмовляти тому, хто просить, а з іншого – вважаємо, що не маємо права підтримувати злочинну систему. Тож давати чи не давати? І чи повинні ми розмірковувати взагалі над тим, куди і на що піде наше подаяння? Як тоді розуміти слова Христові: «Ти ж, коли чиниш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що ро-бить права» (Мф. 6.3). Кожна адекватна людина хоча б раз у своєму житті намагалася знайти відповідь на ці питання. А оскільки однозначної відповіді серед людей вони не мають, спробуємо вирішити цю проблему з точки зору науки церкви. Зі слів Господа нашого Ісуса Христа: «Хто просить у тебе – дай» (Мф. 5.42) і також з подальшого Його вчення, стає зрозумілим, що матеріальна підтримка ближніх є однією з найважливіших справ віруючої людини, і що вона (благодійність, щедрість), впливаючи на здоров’я нашої душі, впливає, отже, і на наше спасіння у вічності. «По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою», – навчає нас далі Христос. А людина, яка не подає милостиню, насправді не має любові та співчуття до своїх ближніх, а значить не може бути послідовником Христа і не має морального права називати себе християнином. Віруючими нас роблять не відвідини богослужінь чи дотримання пісних дієт, а дієва любов до наших ближніх, життя згідно заповідей Божих. Тож кожного разу, подаючи милостиню чи в інший спосіб матеріально допомагаючи потребуючій людині, не залежно від розміру цієї допомоги, ми робимо надзвичайно важливу річ: ми дієво проявляємо свою любов до людини. І кожен, хто хоч раз в житті робив так, не міг не помітити відчуття особливої радості і тепла, які прокидаються в душі, коли ділишся з кимось своїм добром. Не дарма ж кажуть, що той, хто бере, збагачує лише кишеню, а той, хто дає – збагачує душу. В цей час в нашу душу і в наше серце входить Божа благодать і дуже важливо зберегти її і примножити, а не перетворити в гординю.

Саме до цієї ситуації стосуються слова Спасителя про те, щоб ліва рука не знала того, що робить правиця. Тобто, милостиня не повинна бути предметом самолюбування, захопленням собою чи вихвалянням самого себе. Бо в той самий момент, коли відповідні почуття наповнили наше серце, вони знецінили нашу милостиню і позбавили нас нагороди небесної. І справа тут не лише в гордині. Допомагаючи якійсь людині, ми повинні подумати про те, щоби ця наша підтримка не стала спонукою до ледарства, не стимулювала лінощів, лукавства чи навіть відвертої брехні. В такому випадку ми можемо стати співучасниками гріха і замість допомогти людині, штовхатимемо її до ще більшої безвиході. Це саме та ситуація, коли, умовно кажучи, замість риби людині краще дати вудку і навчити цю рибу ловити. Але, як на мене, найгірше у «неправильній милостині» в іншому. Кожного разу, коли ми даємо свої гроші тим, кому вони не потрібні, або тим, хто не вміє ними розпорядитися вірно, ми позбавляємо допомоги справді нужденних осіб. В будь-якому випадку творити милостиню потрібно, але робити це треба розсудливо. Якщо вам шкода голодну чи холодну людину на вулиці, не давайте їй гроші, купіть краще щось поїсти або віддайте свій старий одяг. Навіть, якщо вас за це вилають або жбурнуть вам в очі щойно куплений пиріжок, не сприймайте це близько до серця. Ви зробили свою справу – збагатили свою душу. Якщо для когось подаяння вимірюється лише матеріальним еквівалентом, то для нас його цінність у духовній площині –краще вже помилитися і дати «не тому», ніж озброївшись жорстким прагматизмом взагалі не давати нікому. Як висловився одного разу Предстоятель нашої Церкви Блаженніший Митрополит Онуфрій: «Краще перебрати в любові, ніж в жорстокості».

Фінансова, політична та моральна криза помножені на жахіття військового протистояння «оголили нерви» нашого суспільства. З одного боку, ми спостерігаємо небачений досі сплеск волонтерського руху, але, на жаль, бачимо також і величезну кількість різного рівня аферистів та шахраїв, які спекулюють і заробляють на людській біді. На тлі деяких гучних скандалів та непрозорості використання благодійних коштів багато людей зневірилося у подібних схемах допомоги. Не докоряймо собі в тому, що сумніваємось. Але не даваймо сумнівам паралізувати наші бажання допомогти своїй країні в найтяжчий час. Найближчі роки, на жаль, наша держава і ми всі будемо проходити випробування на міцність. Але разом з тим перед нами відкриваються небачені досі перспективи побудови суспільства справжньої солідарності. Пам’ятаймо, якими б бідними ми не були, біля нас завжди будуть ще бідніші. Тому не треба ні з ким себе порівнювати, треба просто допомагати. Бо найбільше людське багатство – це чиста совість, а мати чисту совість, знаючи, що поруч тебе стільки нужденних і потребуючих, а тим їм нічим не допоміг, не можливо.

Протоієрей
Ростислав Корчак

Храмове свято

21 травня, у переддень свята Перенесення мощей святителя і чудотворця Миколая з Мир Лікійських у Бари (1087 р.) Його Преосвященство, владика Іларій, єпископ Макарівський у співслужінні духовенства Білогородського благочиння звершив Всеношне бдіння у Свято-Миколаївському храмі с. Лука. Владика привітав парафіян та настоятеля храму ієрея Володимира Ломагу з храмовим святом і передав усім благословіння Предстоятеля нашої Церкви Блаженнішого митрополита Онуфрія.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Голубці з шпинату

Свято Трійці має яскраво виражені дохристиянські звичаї, але це не завадило православ’ю адаптувати більшість старослов’янських місцевих звичаїв. Наприклад, поклоніння деревам збереглися у українців у звичаях прикрашати подвір’я і хату клечанням, гілочками, різними запашними травами, зеленню м’яти, любистку, чебрецю, татарським зіллям (аїром), полином, які, за повір’ям, мали відганяти нечисту силу. Готували на Троїцю традиційний борщ, вареники, пироги, голубці, млинці, налисники. Багато споживали різної молодої зелені. Для приготування борщів, начинок для пирогів і налисників використовували щавель, шпинат, лободу, молоде листя кропиви й буряка.

      
Для приготування потрібно:
• Шпинат – 750 г
• Пшоно чи кукурудзяна крупа – 4-5 столових ложок
• Свинина (підчеревок) – 500 г
• Цибуля – 2 шт. великого розміру
• Сметана – ½0,5 склянки
• М’ясний бульйон – 3 склянки
• Борошно – 2 столові ложки
• Олія для смаження
• Сіль, молотий перець, цукор – за смаком

Пшоняну чи кукурудзяну крупу пропарити окропом або приварити не до готовності. Підчеревину подрібнити, підсмажити. Окремо підсмажити нарізану цибулю. Крупу, підчеревину, цибулю змішати, додавши сіль, перець. Шпинат з великим листям перебрати, відриваючи черешки, помити, ошпарити окропом, дати підсохнути. У підготовлене таким чином листя покласти начинку й загорнути. Голубці скласти у казанчик і тушкувати в м’ясному бульйоні зі сметаною на невеликому огні чи в духовці. Під кінець підсмажити на сухій пательні борошно, охолодити, розвести юшкою з голубців, влити в страву, посолодити і дати ще раз закипіти.

Замість шпинату можна використовувати щавель. Смачного!

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Вихід євреїв з Єгипту

Мойсей прийшов у Єгипет. Від імені Божого він попросив царя Єгипетського відпустити євреїв з Єгипту. Але фараон не відпустив народу єврейського і наказав ще більше гнобити їх. Тоді Мойсей з повеління Божого навів на Єгипет послідовно десять кар – великих лихоліть, щоб фараон погодився відпустити народ із землі Єгипетської. За словом Мойсея вода в річках, озерах і криницях перетворювалася у кров; град і сарана нищили рослинність; настала триденна темрява по всьому Єгипту…Та, не дивлячись на такі біди, фараон все ж не відпускав євреїв. Тоді настала остання, найстрашніша кара.

Перед десятою карою Господь звелів євреям вибрати для кожної сім’ї однорічне ягнятко і його кров’ю вимазати косяки і перекладини на дверях.

Тієї ж ночі ангел Господній поразив усіх первенців (в Єгипті первенцем називався перший, старший син). Він пройшов тільки мимо тих домів, на дверях яких було зроблено знак кров’ю. По всьому Єгипту знявся плач. Фараон прикликав тоді Мойсея і звелів йому якнайскоріше зі своїм народом покинути Єгипет.

Як тільки євреї виступили з Єгипту, перед ними з’явився стовп, який удень був у вигляді хмари, а вночі – вогняним. Він вказував їм шлях.

День визволення євреїв від єгипетського рабства залишився завжди пам’ятним для них. Господь встановив у цей день головне старозавітне свято, яке він назвав Пасхою. Слово «Пасха» означає проходження чи позбавлення від біди. Це свято тривало сім днів.

Ікона Божої Матері «Неупиваєма Чаша» (день вшанування 18 травня)

На іконі, що носить назву «Неупиваєма Чаша», ми можемо побачити доволі незвичний художній сюжет: Пресвята Богородиця зображена з молитовно піднятими вгору руками, а перед Нею – Богонемовля Христос, виринаючий з чаші. Це Чаша-причастя, невимовне джерело радості та втіхи. А пречиста Богородиця молиться за всіх грішників і сповіщає їм, що кожному страждальцю приготовлена Неупиваєма Чаша небесної допомоги та милосердя.

Появі цієї ікони передували певні дивні події, що відбулися в Тульській губернії у 1878 році. У Висоцькому Богородичному монастирі м. Серпухова з’явився подорожній, що мав вигляд безнадійного п’яниці. Він пояснив, що прийшов поклонитися Пресвятому образу Богоматері, на якому зображена чаша, і попросити у Пречистої зцілення від недуги пияцтва. Так як від надмірного вживання алкоголю у подорожнього віднялися ноги, то свій немалий шлях до монастиря він проповз навколішки. Ця обставина змусила насельників монастиря з увагою поставитися до прохання подорожнього, але ніхто не знав про існування такої ікони. Стали шукати по храмах обителі і, на велике здивування всіх, ікона була знайдена. Вона поодиноко висіла над переходом з соборного храму у ризницю, і на неї мало хто звертав увагу. На іконі розміщувався напис «Неупиваєма Чаша».

Після молебню перед цією іконою нещасний подорожній отримав зцілення та повністю звільнився від алкогольної залежності. Звістка про чудотворну ікону швидко поширилася по всіх околицях. Люди, котрі страждали від недуги пияцтва, чи їхні родичі, поспішали до ікони, аби випросити у Пресвятої Богородиці зцілен-ня для себе та своїх близьких.

На жаль, у часи радянської влади Серпухово-Висоцький монастир було закрито, а оригінал чудотворної ікони втрачено. Але з 1990 року від часу відродження обителі там зберігається один із чудотворних списків цієї ікони. В наш час спостерігаються численні випадки зцілення перед нею. Не лише від алкогольної залежності, але й від нарокоманії, куріння та інших шкідливих звичок. Підмічено, що ікона не лише зцілює, але й допомагає змінити спосіб життя людини, приводить її до переоцінки своїх вчинків та повертає до благочестивого життя.

Молитовна традиція. Перед іконою Пресвятої Богородиці «Неупиваєма Чаша» моляться за зцілення від недуги пияцтва, наркоманії та куріння.

Вервиця

Життя християнина повинно проходити у праці та молитві. «Завжди моліться», – настановляє нас апостол Павло. Здавна у Православній Церкві існував звичай так званої невпинної або Ісусової молитви – Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного – яку старалися творити протягом дня або навіть і ночі. Поступово склалася практика творити цю молитву визначеною кількістю разів, наприклад: 50, 100, 200 чи 1000 молитов протягом доби. Але, як одночасно творити молитву і слідкувати за лічбою? У цьому покликана допомогти вервиця або як її більше звично називають у православному середовищі – чотки, від старослов’янського «сет», тобто лічба, обрахунок.

 Сучасна вервиця – це замкнутий шнурок з нанизаними на нього намистинками або з зав’язаними вузликами, що поділені на десятки намистинами більшого розміру. Найбільш поширене число таких намистин 50 або 100. Символічно вервиця являє собою духовні сходи, котрі через молитву і Богоспілкування підіймають нас до неба. Незалежно від кількості намистин, вервиця завжди зроблена у формі кола – символу вічності та безперестанної християнської молитви до Творця. Тож вона являє собою «духовний меч», зброю від лукавого і вінець нагороди для тих, хто пізнав Бога через молитву.

Безумовно, предмет, схожий на сучасні чотки, відомий людству як релігійний атрибут задовго до виникнення християнства. Багато різних релігій використовували особливі намистини чи коралі для того, щоб молитися на них.  Вони присутні у буддизмі, мусульманстві, релігії Бахаїв, а також в різних християнських деномінаціях. Лютерани використовують чотки, в яких є 18 намистин різної форми, у мусульман чотки можуть мати  99, 33 або 11 зерняток та довіску. У старообрядців вервиця виготовляється із шкіри у вигляді стрічки, поділеної на трикутники із 109 ступенями. У них вона називається «ліствиця» або «лєстовка» і є обов’язковим атрибутом не лише монахів, але й мирян. Традиційні католицькі чотки мають 50 зернят, поділених на п’ять декад. Вони відрізняються від православних чоток тим, що мають елементи підвісів у вигляді розп’яття або медальйона з Богородицею. Окрім того, в католицизмі використовується вервиця у вигляді увінчаного хрестом перстеня з десятьма «горбочками».

Безперечно, зовнішній вигляд вервиці в залежності від культури та релігії міг змінюватися. В наш час з’явилися навіть цілком сучасні електрон  ні чотки, які носять на руці замість годинника з єдиною метою – обраховувати кількість молитов.

Справді, чотки допомагають творити молитву не лише вдома, але й там, де зосередитись буває важко, наприклад на роботі, в транспорті, в громадських місцях. Достатньо лише опустити руку до кишені і перебирати намистинки, подумки повторюючи слова молитви. Дійшовши до великої намистини, зазвичай зупиняються і читають «Отче наш» або «Богородице Діво, радуйся», потім знову повторюють Ісусову молитву. По завершенні всієї вервиці прийнято прочитувати молитву «Достойно єсть». Так само з допомогою вервиці можна звершувати й інші молитви. Одначе, при всій зовнішній легкості такого молитовного правила воно приховує у собі чимало труднощів духовно-психічного плану. Тому, аби духовний стан богомольця під час молитви на чотках не постраждав, а навпаки вийшов на новий рівень розвитку, то починати вправлятися у такій духовній практиці треба обов’язково з дозволу духівника і під його ретельним наглядом.

Звичайно, чотки це всього лише інструмент, котрий полегшує процес молитви тим, хто хоче зробити свою молитву більш досконалою. Перш за все ченцям, а вже потім мирянам. Жодною іншою надприродною силою чи містичними властивостями вони не володіють. Том абсолютно не зрозумілою є мода носити чотки на шиї, обмотувати навколо зап’ястя, крутити на пальці чи вішати в автомобілі як певний магічний амулет. Той, хто так робить, мабуть не розуміє справжнього призначення цієї речі або має насправді не християнський, а язичницький світогляд. Як і до кожного священного предмету, до чоток (а вони обов’язково освячуються) треба ставитися благоговійно. Їх не потрібно показово демонструвати, створюючи особливий романтичний чи релігійний образ, котрий збуджує інтерес перехожих, або використовувати їх як додатковий аксесуар до одягу (інколи чотки бувають різних кольорів). Вервиця або чотки існують винятково для молитви і більше ні для чого. А молитва – це справа надто особиста і інтимна аби її демонструвати. Чотки – це унікальний духовний інструмент. При правильному використанні він здатен допомогти людині духовно вдосконалитися. Якщо ж його використовувати заради краси, одягаючи на шию, руку чи ще кудись, то це не тільки не принесе жодної користі, а навпаки – покаже його власника у непривабливому світлі. Погодьтеся, що дивно було б купляти дорогий автомобіль лише для того, щоб у ньому тримати курей.

ПРИТЧІ. Трилисник

У давній Ірландії на закінчення осені язичники відзначали свято на честь духів померлих. У цю ніч відкривалися могили і всі злі духи виходили на землю. З поваги до них ірландці гасили усі вогні. Глибокої ночі в королівській резиденції «Таре» друїди запалювали «священний вогонь», у котрий кидали жертву богу смерті (часто це була людина), і лише після цього дозволялося запалювати вогні у всіх помешканнях. Таким чином, кожне домашнє вогнище вважалося присвяченим богу смерті. Кара на смерть очікувала кожного, хто наважився б порушити цей звичай і запалить вогонь раніше жерців. Але одного разу язичницьке свято розпочалося зі скандалу: на сусідній з Таре горі хтось запалив велетенське багаття. Натовпи язичників на чолі з друїдами кинулися туди.
- Як посмів ти запалити вогонь раніше, ніж була принесена жертва богу смерті? – запитали вони невідомого чоловіка.
- Ви хотіли принести жертву богу смерті, а я запалив вогонь на честь Бога Життя.
- Хто ж він такий? – запитали друїди.
- Він Триєдиний Бог: Отець, Син і Святий Дух, Який створив усе.
- Але як три можуть бути одним? – засміялися язичники.Тоді чоловік нагнувся до землі і зірвав трилисник конюшини, сказавши:
- Бачите, одна рослина з трьома листочками. Так і в Троїці: одна Сутність, але три Особи.

Цього сміливого чоловіка звали Патриком. Він став просвітителем ірландського народу, трилисник зробився символом християнської Ірландії.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ . Дитячий Великдень

Світле свято Воскресіння Христового не обмежується стінами храмів, але виливається з них теплом, наповнюючи людські серця. Саме тому у ці дні повітря наповнюється дзвінкими передзвонами, а малеча збирається на великодні забави.

Цьогоріч у двох парафіях нашого благочиння, в Білгородці та Бобриці, відбулися цікаві театралізавані вистави на тему Воскресіння Христо-вого, підготовлені викладачами та вихованцями Недільних шкіл. Не тільки дітям, але й дорослим було цікаво зануритися у феєричну та казкову дійсність, котра розповідала всім про цілком реальні та важливі речі: про перемогу добра над злом, про людську відданість і зраду, про любов та прощення і найголовніше, звичайно, про торжество Воскреслого Христа. Пропонуємо нашим читачам фоторепортаж цих веселих дійств.
Олександр Мартін  

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Утішитель, Дух Істини

Із Писання ми знаємо, що Дух Святий рівний з Богом Отцем і Богом Сином. Він рівний з Ними по природі, Він співпрестольний з Ними, Він – Вогонь, що сходить від Вогню, Він також Джерело добра. Дух споконвічно сходить від сутності Бога Отця і в цьому Його особистістна властивість, як Одного зі Святої Тройці. Що таке сходження Духа Святого від Отця ми не знаємо. Ця незбагненна істина немовби спопеляє наш розум, роблячи його нездатним торкнутися цієї споконвічної таємниці. Але, маючи своє існування від Єдиного джерела – Отця, Дух Святий не сторонній й для Сина. Адже Він називається в Писанні Духом Сина, Духом Істини, Духом всиновлення.

Дух Святий – це двигун Всесвіту. У Ньому знаходиться динаміка руху, що рухає творіння до мети Бога Творця. Саме завдяки Йому світ не зупинився в застиглій одноманітності, але зберігає свій рух – від руху атомів у матерії до руху небесних світил і живих істот. Святий Григорій Богослов називав Духа Святого душею світу. Дух – животворить. Звідусіль вливається Дух Святий в омертвілий і бездушний космос і оживляє його. Особливо Дух Святий проявив Себе у творінні і спасінні людини. Він став для нас духом премудрості і розуму, поради і міцності, пізнання і благочестя, Духом страху Божого. Ці сім дарів Святого Духа, пролитих на світ через Христа, бачили в небесах пророк Мойсей і апостол Іоан Богослов, як сім символічних світильників, що горіли перед Божим престолом. Життєствердний аромат Духа Святого кріпив Адама в Раю. А після гріхопадіння Дух Утішитель просвітлював душі перших людей, не даючи їм забути про благість Бога. Умиротворяючий Дух Божий готовий був зцілити покаянні серця наших прабатьків, осквернені непослухом. І лише їхня нерозкаяність призвела до того, що замість Утішителя вони знайшли суворого Воздаятеля. Але й після цього Дух не полишав людей, являючи Себе праведникам, суворо караючи грішників. Він явив милість Божу Ною і його дихання розбудило серце Авраама. Його священні очі зберігали Якова і зміцнювали у переконанні Мойсея. Духом Святим Мойсей на горі Синай пізнав Богооб’явленні тайни і отримав Закон Божий. Його силою Ісус Навин завоював Обіцяну Землю, а помазані Ним Судді та Царі скидали зарозумілих та могутніх владик і підкорювали царства. Він дав надлюдську силу Самсону і наповнив мужністю та мудрістю Девору. Дух Святий говорив устами пророків і вся Біблія написана Ним. Він очищував людські серця і розум, і на них, як на світлих дзеркалах, відображав Своє предвічне Слово.

А кульмінацією цього стало народження Пречистої Діви Марії. Сила Духа Святого очистила лоно Марії і в Дусі Син Божий став Людиною. У Своєму втіленні в людську природу Син Божий називається Христом і в Його людській природі живе уся повнота дарів Духа, аби через Нього проливатися на всіх, хто увірував в Христа. Під час хрещення у Йордані Дух Божий видимо, у вигляді голуба, зійшов на Сина Божого. З того часу голуб став символом Духа Святого, як образ лагідності і чистоти, як знак кінця потопу гріха. Подібно до того, як при закінченні всесвітнього потопу, що змив гріх з лиця землі, Ной отримав добру звістку у вигляді оливкової гілочки у дзьобі голуба, так і в кінці могутнього наводнення світу гріхом ми отримаємо добру вістку (Євангеліє), що через хрещення ми можемо врятуватися. Взагалі, усе служіння Христове супроводжується свідченням Духа Святого. Він допоміг Спасителю звершити справу нашого спасіння. У вічному Дусі Христос приніс свою плоть і душу в жертву Своєму Отцеві на хресті і Дух разом з Отцем і Сином прийняв це всеочищуюче жертвоприношення. У Дусі Животворчому Отець через Сина воскресив Тіло Христове і так розпочав процес вигнання смерті із Всесвіту.

У своїй прощальній розмові Христос обіцяв Своїм учням дарувати Святого Духа як іншого Утішителя, аби Він перебував з ними вічно і захищав їх. Дух Святий, як світлосяйна хмарина, підняв Христа на небо у час Його вознесіння, а на п’ятидесятий день після воскресіння з безпочаткових надр Бога Отця за проханням Христа і за власним бажанням Дух Святий зійшов на апостолів. Вогненні пломенці у шумі вітру наповнюють Сіонську світлицю і занурюють апостолів у глибини Божественного життя. Вогонь показує природу Духа, бо Бог наш є подібним до вогню, який знищує усяку нечистоту і дарує енергію тепла, без якої не можливе життя. Так Сіонська світлиця стала духовною купіллю, в котрій народилася Церква. Церква і є головним місцем дії Духа Святого, в якій Він живе видимим чином. Дух Святий звершує усі таїнства Церкви. Він відроджує людей у новому народженні через Хрещення і ставить свою незгладиму духовну печать та обдаровує своїми особистими дарами кожного з нас у Святому Миропомазанні. Дух перевтілює хліб і вино в Тіло і Кров Христові, творячи з них їжу безсмерття і запоруку воскресіння. Дух Святий прощає наші гріхи на сповіді і надає нам сили більше не повторювати їх. Він зцілює хворих у таїнстві Маслособорування і вінчає подружжя у нерозривному союзі любові та вірності у святому Шлюбі. Будучи Духом істини, Він вберігає Церкву від будь-якої помилки і зберігає непошкодженим Святе Писання, нагадуючи все, що сказав нам Господь. Голос Духа Святого чути у вченні Церкви, котра через це теж є стовпом і утвердженням Істини. Дух Святий будує Церкву, роздаючи благодатні дари згідно своєї волі. Він є джерелом усяких чудес, – великий архітектор наших сердець, що перетворює їх із занедбаних та брудних посудин, переповнених страстями та гріхами, у прекрасні храми. І коли з допомогою Святого духа цей наш храм чеснот буде побудований, то вся Живоначальна Тройця поселиться у ньому. Це остання межа, більше від якої годі і бажати, адже Святий Дух робить таку людину богом по благодаті і вводить в рух божественної любові, котрий триватиме вічно.

Священик
Даниїл Сисоєв

Місія "Милосердя без кордонів"

28 квітня Місія «Милосердя без кордонів», яка діє під егідою Української Православної Церкви, відправила дванадцятий транш гуманітарної допомоги мирному населенню в зону АТО, загальною вагою 52 тонни. Членами Місії було докладено максимум зусиль для того, щоб забезпечити людей, а особливо дітей прифронтової зони питною водою. Крім води, Місія відправила машини з продуктами першої необхідності — дитячим харчуванням, засобами гігієни, продуктами харчування (консерви рибні та м’ясні, крупи, цукор, борошно, макарони, олію та багато іншого). Також відправлені до зони АТО нові матраци, подушки, ковдри та одяг.  (За матеріалами сайту УПЦ)

Даруємо радість

6 квітня 2015 року до дня Святої Пасхи волонтерською службою Свято-Покровського храму с.Бобриця Білогородського благочиння за сприянням родини Шеветовських була проведена великодня благодійна акція «Даруємо радість». Сім’ям мобілізованих у зону проведення АТО, самотнім пенсіонерам та інвалідам с. Бобриця було передано продуктові набори, у які ввійшли борошно, крупи, олія, макаронні вироби, чай та солодощі. Загалом було роздано 34 продуктових набори.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Пиріжки домашні з м’ясом і лівером

Страстна неділя – останній тиждень Великого посту. Його ще називають Живним тижнем (бо ріжуть свиней, готують страви на Великдень). Ще його називають Чистим тижнем, оскільки готуючись до найвеличнішого свята миють, чистять, мажуть, білять, прибирають хату і обійстя. У четвер та суботу хазяйки пекли паски, пиріжки, хліб та інше печиво на весь Пасхальний тиждень. В п’ятницю не пекли нічого, пояснюючи заборону тим, що в день смерті Спасителя не слід палити  в печі. Поросят смажили в суботу. Тоді ж готували голубці, печеню, варили борщ та інше, щоб у день Світлого Воскресіння не займатися буденною роботою. На свята треба було лише поставати страви в піч і розігріти. У четвер і суботу фарбували крашанки.
    
Для приготування пиріжків потрібно:

Для тіста
• Борошно – приблизно 1 кг
• Цукор – 0,5 склянки
• Рослинна олія – 0,5 склянки
• Дріжджі – 50 г свіжих або  2,5 ч. л. сухих швидкодіючих
• Сіль – 1 ч. л.
• Охолоджена кип’ячена вода – 0,5 л

Для начинки
• М’ясо (свинина або яловичина) – приблизно 1 кг
• Печінка (свиняча або ялова) – приблизно 1 кг
• Цибуля – 7–8 шт. середнього треба було лише поставати страви в піч і розігріти. У четвер і суботу фарбували крашанки.  
• Сіль, молотий перець – за смаком

Замісити не дуже тверде тісто, поставити в холодильник на 2–3 години. Поки тісто в холодильнику, зробити начинку. Печінку та м’ясо перекрутити на м’ясорубці або дрібно порізати. Розігріти пательню, вилити олію та поставити смажитися фарш на середній вогонь. Через півгодини додати дрібно нарізану цибулю та смажити ще близько 20 хвилин. За 5–10 хвилин до готовності посолити та поперчити за смаком. Коли начинка охолоне, вийняти з холодильника тісто, обмяти і відразу почати ліпити пиріжки. Пиріжки викладати на змащене олією деко, змастити збитим яйцем, дати піднятися. Випікати при температурі близько 180 градусів до готовності.

Тісто на пиріжки виходить м’яким, дуже пухким. Замість м’яса може бути інша начинка: сир, капуста, яблука, сливи та ін. Порція розрахована на 50–60 пиріжків середнього розміру.

А частувала нас цими пиріжечками наша читачка Катерина Дарченко.

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Мойсей і Бог

Мойсей виріс при царському дворі і був навчений усякої єгипетської мудрості. Але він знав, що він єврей, і любив свій народ. Одного разу Мойсей побачив, що єгиптянин б’є єврея. Він заступився за єврея і вбив єгиптянина. Іншого разу Мойсей побачив, як єврей б’є іншого єврея. Він хотів зупинити його, але той зухвало відповів: «Чи не хочеш ти і мене вбити, як вбив того єгиптянина?». Мойсей злякався, бачачи, що про його вчинок довідалися.

Тоді Мойсей утік з Єгипту від фараона в іншу країну, в Аравію. Він поселився у священика Іофора, одружився з його дочкою Сепфорою і пас його отари.

Якось Мойсей зайшов  з отарами далеко, аж до гори Хорив. Там він побачив терновий кущ (купину), який був охоплений полум’ям, а сам не горів. Мойсей вирішив підійти ближче і подивитися, чому кущ не згоряє. Тут він почув голос із куща: «Мойсеє! Мойсеє! Не підходь сюди; зніми взуття з ніг своїх, тому що місце, на якому ти стоїш – земля свята. Я Бог Авраама, Ісаака та Іакова». Мойсей затулив лице своє, бо боявся поглянути на Бога. Господь сказав йому: «Я побачив страждання Мого народу  в Єгипті і почув стогін його і йду визволити його від руки єгиптян і вивести у землю Ханаанську. Іди до фараона і виведи народ Мій з Єгипту». При цьому Бог дав Мойсеєві силу творити чудеса.

Жінки-мироносиці

Традиційно у третю неділю після Великодня Церква вшановує пам’ять святих жінок-мироносиць, котрі першими прийшли до Живоносного Гробу Свого Вчителя. Чому ми святкуємо день жінок-мироно-сиць і чого вони нас вчать? Не тільки пахуче миро несли вони до Гробу Спасителя. Вони несли свою велику віру, непохитну вірність, милосердя і любов. Не зникли, на щастя, ці святі почуття і в наш час. Не щезли у світі ні вірність, ні любов. А вони завжди пов’язані з образом жінки.

 Продовжуючи святкувати Світле Христове Воскресіння, ми згадуємо духовний подвиг тих жінок, які йшли за Господом від Галілеї до самої Голгофи. Вони дають нам приклад дійсно жертовної любові і самовідданого служіння Господу. Коли апостоли-чоловіки у хвилину небезпеки розбіглися і покинули свого Наставника, жінки не лише залишилися вірними Йому, але й вірними одна одній, вірними своїй жіночій дружбі, про яку багато хто каже, що її, начебто, не існує. За таку вірність вони удостоїлися першими дізнатися від ангелів радісну вістку про Воскресіння. А потім першими і зустріти Воскреслого Господа. Це сталося, коли учениці йшли до Гробу, щоб за юдейським звичаєм помазати Його тіло запашним миром. Звідси і їх назва – мироносиці, хоча у Євангеліях зафіксовані також імена деяких з них: Марія Магдалина, Марія Клеопова, Соломія, Іоанна, Марфа і Марія, Сусанна та інші. Як співається у великодніх піснеспівах, вони стали «апостолами для апостолів», тому що ті отримали першу звістку про Воскресіння Христове саме з вуст жінок-мироносиць. І навіть після Воскресіння Господнього його учениці продовжили справу благовіствування. Так само, як і учні-чоловіки, розійшлися вони по світу з проповіддю Євангелія. Тому ми ще називаємо їх рівноапостольними.

Православна Церква відзначає пам’ять жінок-мироносиць як свято всіх жінок християнок з акцентом саме на останньому слові, відзначає їх особливу і важливу роль у сім’ї та суспільстві. Колись знаменитий елінський ритор і вчитель Іоана Золотоустого язичник Ліваній, спостерігаючи за життям матері свого юного вихованця із захопленням промовив:«Які ж великі жінки у цих християн!». І слава Богу, що такі жінки християнки ніколи не переводилися. Невідомі черниці, дружини і сестри духовенства, незліченна кількість простих вірянок гинули у таборах і в’язницях, а ті, що залишалися, непомітно здійснювали своє велике християнське служіння: супроводжували священослужителів в гоніннях і засланнях, оберігали храми, рятували святині від розорення, таємно хрестили своїх дітей і внуків, засівали у їхні серця малесенькі зернятка віри та любові.

І сьогодні віруючі жінки продовжують нести свій хрест у славу Божу: вони підтримують порядок у храмі, продають свічки, випікають просфори, читають і співають під час богослужіння, виховують дітей (а деколи – і чоловіків) в любові до Бога і Святої Церкви. Як висловився один богослов: «Жінка є священослужителем своєї малої домашньої церкви-сім’ї і її служіння – це служіння любові».

По суті, кожна жінка на землі є мироносицею у житті – несе світло світу, своїй сім’ї, домівці, народжує дітей, є підтримкою чоловікові. Тому день жінок-мироносиць – це свято для кожної віруючої жінки, православний жіночий день.

Зі святом, дорогі жінки, хранительки затишних осель! Щастя вам і добра! Будьте завжди здоровими і радісними.

Християнин і одяг (чи допоможе хустина у спасінні душі?)

Вимоги щодо зовнішнього вигляду людини в православному храмі (відсутність головного убору у чоловіків, довга спідниця і хустина у жінок, акуратний і стриманий стиль для всіх) у наші дні практично відомі кожному. Багатьом нашим сучасникам вони видаються занадто консервативними і застарілими. Відвідувачі храмів (а особливо молодь) не вбачають у такій суворості церковного етикету жодного сенсу. «Яке це має значення? Адже Бог дивиться на серце, а не на зовнішній вигляд», – говорять вони. Церковні ж аргументи здаються їм непереконливими. Але, насправді, в духовному житті християнина все має значення: і зовнішній вигляд, і поведінка, і внутрішнє налаштування. А в наші, в епоху падіння не тільки моралі, але й культури, вимоги щодо зовнішнього вигляду відвідувачів храму не тільки не втратили свого значення, але й, безперечно, набули нового, актуального звучання.

Пересічна людина, яка щойно переступила поріг храму, потрапляє в абсолютно в інший світ, який живе за своїми законами. В числі перших правил, з котрими така людина знайомиться, вимоги щодо зовнішнього вигляду. Реакція може бути різною. Людина може залишитися, погодившись з багатовіковою церковною традицією, хай навіть в чомусь і не зрозумілою, але гідною пошанування. А може і піти, образившись лише за те, що хтось наважився її повчати. А може постаратися задовольнити «суворі» вимоги церковних правил відповідно до свого естетичного смаку. Тут і з’являються легендарні обмотки поверх штанів, що віддалено нагадують спідниці, або носові хустинки на голові, покликані замінити головний убір. Звичайно, ані спідниця, ані хустина не є самоціллю. Якщо жінка, випадково проходячи повз храм, раптово захотіла зайти помолитися, то штани чи відсутність хустини не повинні стати на перешкоді цьому. Але справа в тім, що у наші дні все частіше не вважають за потрібне і обов’язкове проявляти повагу до християнських традицій, навіть якщо цілеспрямовано ідуть на богослужіння. Людей дратують найменші труднощі, які виникають у зв’язку з цим: а чому не можна їсти? чому без косметики? а навіщо шукати спідницю – так зручніше. «Давайте робити все простіше, ми живемо в такий час», – пропонують сучасні відвідувачі храмів. Вони забувають, або й не знають, що як би не змінювались ідеологія та смаки цього світу, Церква залишається тим єдиним місцем, де людина служить Богу, а не навпаки. Християнство не можливе без жертви. Якщо людина своє особисте «я» ставить вище від поглядів Церкви, то такій людині буде надзвичайно важко стати церковною. Часто із вуст навіть церковних пу-бліцистів можна почути думку щодо більш ліберального під-ходу у питаннях вибору одягу віруючими людьми. Зокрема, йдеться про те, що раніше хустина символізувала сімейний статус жінки, а в наші дні вона нічого не символізує, тож і не є обов’язковою у храмі. З цим важко погодитись. Дійсно, в наші дні заміжні жінки своїм зовнішнім виглядом нічим не відрізняються від незаміжніх, а бабусі одягаються практично так само, як і їх внучки. Національні особливості одягу, які підкреслювали соціальний чи сімейний статус людини, відійшли у минуле. Ні покрій, ні матеріал, ні ціна одягу вже нічого не говорить про становище людини. Але попри те, дуже часто одяг може свідчити про світоглядні переконання його власника. Як шкіряна куртка із металевими заклепками видають рокера, так і хустина із довгою спідницею можуть розповісти про міру воцерковленості жінки. І ось тут у зв’язку з цим виникає питання: а чи готова сама жінка у такий спосіб свідчити про свою віру і церковність? Хоча переслідувань християн вже давно немає, прагнення жити не як всі все ще продовжує багатьох дратувати. Саме це спонукає багатьох віруючих жінок нічим не виділятися. Хоча з іншої сторони, можливо вже одним своїм виглядом ми могли б свідчити нашим сучасникам, що церковні люди не вимерли як динозаври, а продовжують жити поруч із ними і при тому всьому можуть бути красивими, успішними і щасливими. Чи ж не є це своєрідною проповіддю? Адже мусульманські жінки не соромляться носити свій традиційний одяг і роблять це доволі стильно і по-сучасному, продовжуючи свідчити про реальність своїх релігійних переконань.

На жаль, в наш прагматичний час стираються межі не тільки між дозволеним та недозволеним, красивим і некрасивим, скромним та відвертим, але й між їх учасниками: жінки намагаються одягатися і поводити себе, як чоловіки, чоловіки перетворюються у розніжених, не здатних до прийняття швидких рішень істот, старші комічно намагаються наслідувати молодь. Саме правильний жіночий одяг допомагає жінці поводити і відчувати себе жінкою, а не героїнею відомого фільму, яка на питання: «Вы мужчина или женщина?» відповідає: «А какая разница, товарищ?». Адже таке нівелювання нічого, окрім болю, самій жінці не принесе.

Як святкувати Великдень

Урочистість самого Світлого свята починається опівночі у Храмі, однак не обмежується освяченням Пасок та дарів на світанку, як дехто вважає. Після урочистих богослужінь люди вітаються: «Христос Воскрес! – Воістину воскрес!», обнімаються, цілуються та обмінюються писанками. На згадку про померлих в давні часи кожна господиня залишала в церкві частинку «свячева» – освячену паску, декілька писанок або крашанок – яке священик роздавав бідним.

У великодній кошик не варто було класти алкоголь, ножі, гроші, бо це не приносило людям користі, натомість барвінок чи мирт (вічнозелена рослина), як символ вічного життя, свічка та вишивка (серветка чи рушнички) були у кожного.

Після відправи на світанку люди поверталися додому. Батько зі свяченим обходив все господарство, вітаючись: «Христос воскрес!». Потому заходив до хати, кадив свяченим ладаном, після чого родина з молитвами «Отче наш» та «Богородице Діво» сідала до столу. Трапеза в різних краях України починалася по-різному. На Слобожанщині, скажімо, починали з паски; на Галичині – батько підносив частинку одного поділеного на всіх свяченого яйця зі словами: «Христос Воскрес!», а йому відповідали: «Воістину воскрес!». Подекуди починали з  свяченої просфори.

 Пасхальна трапеза завжди мала символічне, а також і суто практичне значення. По-перше, свято Пасхи є синонімом Воскресіння, по-друге – люди довгий час утримувалися від «скоромного», тож після тривалої перерви мали їсти освячене.

Паска – найважливіша з усіх страв, тому що вона містить в собі пам’ять про Тайну вечерю, Страстну п’ятницю, Світле Воскресіння і нагадує євхаристійний хліб. На великодньому столі паска посідає центральне місце, її кладуть на невеличкий рушничок чи серветку, що символізують покривало вівтаря. До кінця тижня паска залишається духмяною та чудово смакує.

Масло та сир нагадують нам про благословення багатством, яким ми маємо ділитися з ближніми. Як мати годує свою дитину молоком, так сир і масло є символами жертовності та ніжності Бога.

Яйце – символ життя. На пасхальному столі їх має бути три види: одне почищене круто зварене, що ділиться поміж родиною з христосуванням. Потім – зварені крашанки, пофарбовані в усі кольори веселки та, насамкінець, писанки – це сирі, покриті орнаментом яйця, що означають добробут і до-статок.  Писанка – найкращий, відомий ще з часів Київської Русі, подарунок друзям.

Шинка та ковбаса – символізують теля, що його зарізав батько на честь повернення блудного сина, неслухняної дитини, котра є в кожному з нас. Це – розкаяння та радість довгоочікуваної зустрічі.

Хрін – корінь нашої віри, символ здоров’я, зцілення, поваги до наших предків та традицій, а сіль – Христос закликає нас бути сіллю землі, тож й вона має бути на нашому столі.

Після обрядового сніданку та відпочинку йшли гуртом до дзвіниці, щоб хоча б раз вдарити в дзвони – запорука доброго врожаю. Біля храму відбувалися гуляння: обмін крашанками,гойдання на гойдалках, будування багатоярусних «веж» один одному на плечі, перескоки один через одного, хороводи, гаївки, тощо.

Розходилися по домівках вже пізно вночі, а зранку наступного дня, в Обливаний понеділок, хлопці чатували на дівчат, щоб облити їх, коли вони йшли з відрами по воду до криниць – так бажали людині очиститися та позбутися недуг. В цей же день починали ходити в гості, обдаровували свяченим, відвідували рідних, хресних батьків. Господиня вітала дітей та обдаровувала цукерками й бубликами.

Тож зберігаємо традиції, святкуємо правильно. Христос Воскрес! Воістину воскрес!

Матеріал підготував  
Олександр Мартін  

Ми повинні бути світлом

«Очистьмо почуття і побачимо Христа, неприступним світлом
воскресіння осяяного, Який про­мовляє: Радуйтесь! І ясно почуємо,
піснеспів перемоги співаючи» (пас­хальний канон, 1 пісня)

До натхненних слів, у яких ми оспівуємо Воскресіння Христове, хочу додати і своє привітання всім, хто несе свої послухи та трудиться на ниві Господній у нашому Макарівському вікаріатстві, всім вірним чадам нашої Церкви і всім тим, хто ще не зустрів Христа та кому буде дано, можливо, зустріти Христа воскреслого, Христа Переможця, якщо ми, християни, будемо явленням слави Його!

Ми маємо бути такими, щоб кожен із тих, хто оточує нас, кожна людина, яка нас зустріне, побачила б через нас не земне світло, не тимчасове, а вічне сяяння Боже. Ми, православні віруючі, маємо свідчити перед усіма людьми про Бога, про Христа Воскреслого, про переможну любов, про те, що Свята Церква, яка є вищою за все земне і вчить нас бути небайдужими до земного, – це Тіло Христове, військо непереможне.

Наш поклик в тому, що: де темно – ми повинні бути світлом; де віри немає – ми повинні принести впевненість віри; де надії більше немає –ми повинні сяяти надією, коли здавалося б, надіятися неможливо; де згасає любов – ми повинні бути непереможною любов’ю!

Ми маємо бути прикладом того, що являє собою справжня жива людина, людина, яка є живим образом Спасителя Христа, з’єднана з Богом нерозлучно, що віддає себе безповоротньо на служіння Богу, Святій Церкві та іншим людям! Протягом Великого посту, яким ми готували себе до Пасхи і як благословив нас наш Блаженніший владика Онуфрій, Предстоятель Української Православної Церкви нашої, ми сугубо постували і возносили молитви за мир у нашій багатостраждальній Україні. Але і зараз, в період Пасхальної радості, не послабляймо молитов за землю нашу, за справедливий мир в ній, за охоронців-захисників держави нашої.   І продовжимо надавати діяльну допомогу тим, хто її потребує. Зробимо все залежне від нас, щоб ми воскресли і жили життям Церкви, щоб воскресла Україна, щоб Бог переміг, а перемога Божа – це царственна свобода через любов у Христі.

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!

З пасхальною любов’ю і благословенням,
Єпископ Макарівський, вікарій Київської Митрополії, Керуючий Макарівським вікаріатством Київської єпархії Української Православної Церкви.

Радість світлого Воскресіння

 «Цей день, що його створив
Господь, радіймо і возвеселімся в
ньому»  (стих на стихири Пасхи)

Возлюблені у Господі пастирі, боголюбиві миряни – дорогі брати і сестри! З великої милості Господньої ми цьогоріч удостоїлися воістину великого, радісного і спасительного для кожної віруючої людини Світлого Христового Воскресіння. Про цей день мріяли старозавітні праведники протягом багатьох століть, аби споглядати його і вкусити його радості, але цього їм не судилося. Всемилостивий Господь сподобив нас із вами споглядати торжество цього дняі радіти неосяжною радістю про воскреслого Господа нашого Ісуса Христа.

З воскресінням Христовим і небо, і земля, і пекло сповнилися світла, бо відкрилася найвища таємниця Любові Божої, який не пошкодував для занепалого людства Свого улюбленого і Єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Поділяючи разом з вами радість Світлого Воскресіння Христового, вітаю вас словами вічної і неперехідної Великодньої радості:

«ХРИСТОС ВОСКРЕС!»

«ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!»

Молитовно від Воскреслого Господа бажаю Вам міцності духовних і тілесних сил та благодатної Божої допомоги у Вашому служінні Святій Православній Церкві і народові Божому на довгі і благословенні літа.

З любов’ю у Воскреслому Господі, Николай, архієпископ Білогородський, вікарій Київської Митрополії.

Христос Воскрес! Воскресне Україна!

«Нехай воскресне Бог і розійду­ться вороги Його, І нехай зникнуть від лиця Його всі ненависники Його...» (пасхальний піснеспів)

Кожного року разом з веселими церковними передзвонами, духмяними пасками на вишитих рушниках та барвистими крашанками у лозових кошиках приходить до нас найбільше свято –Христове Воскресіння. Це оновлення наших душ після довгої та важкої зими. Це воскресіння наших мрій і нашої віри у те нове, щасливе життя, яке стане нагородою за все пережите нами. Це воістину Великий день. Яким же мізерним і нікчемним було б наше життя, якби не було у ньому того, що провіщає нам Великдень: Христос Воскрес! Воскресне Україна!Після зими приходить весна, а після печалі – радість. Все, що діється у цьому світі і з нами зокрема, має віддзеркалення у Великодні: важка праця Спасителя, Його тріумфальний в’їзд у Єрусалим, а опісля – приниження, зрада, муки і смерть, після якої, однак, сталося чудо з чудес – радісне Воскресіння.  Мабуть, немає людини і народу, який у своєму житті не зазнали подібної долі, які не сходили б на голгофу страждань і не зазнавали мук боротьби, які б не переживали більших чи менших тріумфів і більших чи менших нещасть. Але Великдень завжди нагадує нам, що після терпіння приниження приходить піднесення і радість. Тож Голгофа і Воскресіння – дві невід’ємні складові людського життя, які тісно переплелися між собою.

Наша Батьківщина надто довго перебувала на своїй голгофі і після довготривалого, більш як трьохсотлітнього похоронення поволі воскресає і зодягається в шати заслуженої слави. Розбита і розчленована по важкій боротьбі за своє існування наша Матір-Україна скидає з себе вороже ярмо і розриває кайдани на своїх руках. Страшним і болісним було наше минуле, але український народ вийшов з нього живим. Трагедії назавжди залишаються в народній пам’яті незарубцьованою раною, що час від часу кровоточить, та все ж вони не привели нас до розчарування, до зневіри, не відбили прагнення до волі. Бо рушієм у майбутнє є хід до свободи. І саме Пасха є духовним осмисленням цього руху. Довга і терниста дорога українського народу до свого національного великодня. В цьогорічні пасхальні дні багато з нас схиляють свої голови у пам’ять героїв, що полягли жертвою в нерівному бою за нашу правду і волю, успадкувавши вічне життя. Герої не вмирають! Як не вмирає віра народу, як є безсмертним промінь сяйва Господньої ласки в глибині його душі, як зберігається незламна віра в перемогу Правди, віра у Світлий день Воскресіння, що гряде після ночі страждань.

Вітаю всіх Вас всечесні отці, дорогі брати та сестри, шановна українська родино з Великим святом Воскресіння Господнього! Христос Воскрес! Воскресаймо і ми своїми серцями з нашою матір’ю-землею, воскресаймо у вірі і надії, підіймаймося і об’єднуймося у жертовній праці на своїй землі задля щасливої долі наших дітей. Христос Воскрес! Воістину Воскрес! З пасхальним привітом і любов’ю у Воскреслому Господі нашому, благочинний Білогородського благочиння протоієрей Ростислав Корчак.