Не секрет, що людська праця буває невдячною, гірше, коли вона стає нікому не потрібною. Церква тут не виняток. Адже в Церкві трудяться люди. Церква – це синтез Божої і людської праці. Правильніше сказати, що в Церкві ми співпрацюємо з Богом і ця співпраця може бути різною: ефективною і малоефективною, однак, завжди важкою. Часто ми самі ускладнюємо цю працю. Пригадую біблійну історію про працю ізраїльтян в Єгипті. Коли Мойсей попросив фараона звільнити єврейський народ від цієї рабської праці, то у відповідь єгипетський уряд вирішив ще більше її ускладнити. «Не давайте їм соломи для виготовлення цегли», – наказав фараон. І євреї, аби виробляти цеглу, вимушені були ще й самі збирати для цього солому, що робило і без того важку працю ще тяжчою. Я прекрасно розумію тих давніх євреїв тому, що в наш час сучасним священикам нерідко доводиться займатися тим самим – виробляти «цеглу без соломи». Цебто служити служби у напівпорожніх храмах, чи робити безліч інших церковних справ майже без допомоги своїх парафіян. Якщо на Літургію приходять декілька десятків парафіян, то на вечірню відправу – лише декілька.
І от я собі думаю: а що буде далі? Для кого ми трудимося і кому це треба? Можливо, хтось мені заперечить: «Таж ми служимо Богові. Яка різниця скільки людей приходить в храм?» Так, справді, ми служимо Богові, але з людьми і для людей. Хіба Бог чогось потребує від нас? Тільки нашої віри і сердечної участі у служінні Йому. Але про яку віру ми можемо говорити, коли в нас немає часу для прославлення Бога і подяки Йому через участь в богослужінні. Коли ми зрештою зрозуміємо, що все це потрібно нам! Невже не можна поставити перед собою питання: якщо не я, то хто? Хто підтримає мою Церкву, крім мене?
Вочевидь, що ніщо на світі не може існувати само по собі. Господь заснував Свою Церкву і дав її в наші руки. Ми є Церква! Допомагаючи Церкві, ми допомагаємо самі собі. Хтось прийшов співати у хор, хтось прийшов, аби зробити якусь пожертву, хтось допоміг вирішити адміністративні чи господарчі питання, хтось прийшов помолитися за мир і спокій в громаді і державі. І так робимо одну спільну справу – Літургію. Але ж та справа не зрушиться з місця, коли в церкву не ходитимуть люди, коли храми стоятимуть порожніми, а священик не знатиме, що йому робити: заплатити за кому на послуги в храмі чи годувати свою родину. Багато хто не любить, коли в церкві говорять про гроші. Але від цього нікуди не дінемось. Фінансова відповідальність завжди має дві сторони: духовну і матеріальну. Як приємно бачити ошатний храм, відремонтований, чистий, прикрашений, теплий взимку і прохолодний влітку. Але ж всім зрозуміло, що на все це потрібні кошти і немалі.
Те саме стосується і тих осіб, які трудяться в церкві, виконують пастирську, адміністративну чи господарчу роботу. Вони теж заслуговують на відповідну винагороду. В цьому і полягає наша матеріальна відповідальність як членів тої чи іншої релігійної громади – підтримати їх. А щодо духовного аспекту цього питання, то він ще більш важливий: ми підтримуємо Церкву фінансово для того, щоб мати духовних вчителів і лікарів, провідників, які віддають все своє життя і сили потребам народу Божого. Звичайно, це ні в якому разі не означає, що добра праця священика залежить від розміру гаманця його парафіян, чи, що духовні потреби людини можуть бути задоволені тільки в тім випадку, якщо вона за це заплатить. Зовсім ні. Борони нас Боже від таких «служителів Церкви» і від такого стану, коли благодатні святі речі ставляться на комерційний потік. Одначе бувають, і нерідко, інші крайнощі, коли жертовна праця священика ніяк не оцінюється, в буквальному розумінні. Коли священики вимушені більшість свого часу віддавати на пошуки «хліба щоденного», працювати на світських роботах чи деінде, бо громада не в змозі, або й не хоче їх підтримувати. Чуються навіть пропозиції, аби всі священики мали світське працевлаштування, а церковними справами займалися у вільний від роботи час. Що тут скажеш? Всі ми знаємо, що є певні професії, які словом «робота» навіть не назвеш. Такій праці більше підходить слово «служіння». Це безумовно військовики, вчителі, лікарі і, звичайно, священнослужителі. Вони не можуть просто працювати, вони віддаються своїй праці цілком. Ця праця забирає у них не якийсь час, а все життя. Невже хтось серйозно міг би погодитись, аби наші лікарі чи вчителі, наші військовослужбовці працювали на якихось інших дохідних роботах, а нас лікували, вчили і захищали у вільний від роботи час, і то задарма? Звичайно, це видається безглуздям. Бо, аби бути добрим фахівцем, якому можна довіритися, треба витратити багато часу на підготовку і віддаватися своїй справі до кінця, ні на що не розмінюючись. Так і священик мусить пильнувати те, до чого покликав його Господь, на що він себе готував багато років. Тож йому так важливо відчувати, що його праця, його служіння комусь потрібні і їх належно оцінюють. Колись, ще за радянських часів, в одному райцентрі активісти прибили на церкві плакат «Бюро ритуальних послуг». Зараз на храмах не висять подібні плакати, але по факту вони стають саме такими «бюро», куди на «обряд поховання» збирається більш-менш солідна кількість «православних християн». І від цього стає моторошно. Адже Христос прийшов на землю заради того, аби ми мали життя, а для багатьох християн Його Церква – це лише місце, куди заходять, щоб когось поховати. Подумаймо: для чого нам потрібна Церква? Так, для єднання з Богом, але не тільки «на тому світі», але вже тепер і зараз. Прагнім до того, щоб наші храми були місцем, де ми живемо Духом, де ми кріпнемо тілом, де ми злітаємо до неба душею.
Протоієрей
Ростислав Корчак
