ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Розумне самообмеження

Одного разу відомий мудрець і філософ Сократ, йдучи крізь гамірливий міський ринок, побачив багато усякої всячини і сказав: «Як багато тут речей, які мені не потрібні!» Коли ми неупереджено поглянемо на своє життя і на те, що нас оточує, ми ще з більшою впевненістю зможемо повторити слова великого мудреця «Як багато навколо нас речей, які нам не потрібні, або навіть і шкідливі». Адже кожен з нас розуміє, що людині, насправді, потрібно зовсім небагато для того, аби бути щасливою. Та найчастіше прагнення і вподобання людини впродовж життя зосереджуються лише на тому, що безслідно зникає, не принісши ніякої користі.

Кожного року, вступаючи у Великий піст, ми вступаємо у період розумного самообмеження, аби позбувшись непотрібного, зосередитись на головному – спасінні душі. Бо ж залишаючись прив’язаною до земних і тимчасових речей: комфорту, їжі, задоволення, людина і сама залишається земною, тлінною. І тільки звертаючи свій розум у царину Духа, вона готує себе до входження у вічність, до того, що їй насправді потрібно. Це не одноразовий акт, а суцільний подвиг волі і зусилля людини, бо «Царство Боже силою береться, і тільки прикладаючи зусилля здобувають його», сказано в Євангелії. 

Преподобний Єфрем Сирін, молитву якого ми так часто чуємо під час Великого посту, повчав, що піст відкриває для людини двері небесні, бо відриває нас від землі і возносить у височінь. Усі знають, що піст має тілесну і духовну складові. Але співвідношення цих двох частин посту часто порушується людьми, які не розуміють справжньої мети посту – єднання з Богом через гармонію з ближніми і самим собою. Найчастіше піст асоціюється саме з обмеженням у їжі, з такою собі «християнською дієтою». Проте, за словами одного сучасного проповідника, утримання від деяких видів їжі, що дають надмір тілесної сили– це тільки засіб, щоб перемогти «себе улюбленого», себто свої пристрасті, і зробити своє життя спрямованим до однієї духовної мети – Христа. Отже, піст – це передусім посилення боротьби з гріховними нахилами людини за допомогою обмеження тілесних задоволень. За думкою Святих Отців, нам слід бути не вбивцями свого тіла через надмірне стримання і виснаження, а вбивцями страстей. Цебто, потрібно викорінювати у собі пристрасті: гордість, марнославство, грошолюбство, гнів, заздрість, злопам’ятство та інше. Але не достатньо тільки очистити себе від духовної скверни, потрібно ще й місце в душі, що звільнилося від гріха, заповнити чеснотою, добродійством. Це є головне зосередження посту – боротьба не проти тіла, а проти гріха. В цьому і повинен полягати розумний підхід. Одному ченцеві, що не міг дотримуватися тілесного посту через хворобу, преподобний Варсанофій Великий казав: «Піст це не покарання тіла, але намагання зробити його невразливим для страстей. Намагайся дотримуватися посту внутрішньої людини «не їсти від дерева» (не порушувати заповіді) і берегтися від страстей. Цей піст буде приємний Богові та доповнить для тебе нестачу в тілесному пості». 

Дехто з людей вважає, що оскільки утримання від скоромної їжі є тільки другорядним засобом посту, то й зовсім не обов’язково відмовляти собі в насолоді з’їсти щось смачненьке. Ось у цьому і криється наше нерозуміння суті самообмеження: вважаємо, що, замінивши м’ясо на сою чи на якісь інші аналоги рослинного походження, виконуємо заповідь посту і разом з тим продовжуємо насолоджуватися смаком улюбленої їжі. В цій ситуації мабуть більш виправданим буде той, хто їстиме скоромне, аби лише підтримати свої тілесні сили, ані ж той, хто понад міру вживає пісну їжу, думаючи, що він творить подвиг. Разом з тим часто саме життя коригує наш піст. Адже, як сказав Христос: «Не людина для суботи, а субота для людини». Не можна вимагати суворого дотримання посту для того, хто за станом здоров’я не може постувати, або вимушений тяжко працювати. Але совість кожного, як голос Божий в душі людини, підкаже, де ми поступаємо вимушено, а де надаємо поле дії нашому лукавству. Отже, відповідальність за прийняття рішення – дотримуватися посту чи послабляти його – складає цінність цього християнського подвигу. Легко сказати: мені духівник благословив послабити піст, і таким чином відповідальність перекласти на іншу людину. Так просто і зовсім, як здається, чесно можна намагатися виправдати своє недостатнє бажання хоч щось перетерпіти для спасіння душі. Господь готовий дати нам нагороду за стриманість, але частіше ми претендуємо на цю нагороду без належного сприяння з нашого боку, простіше кажучи – не заслуживши її. 

Ми вже згадували, що піст – це розумне самообмеження в сенсі не тільки тверезості та виваженості підходу до самого посту, але також і в тому, що піст – це бажання нашого розуму і серця. Церква часто наголошує на тому, що піст –справа кожного особисто, але не в тому значенні, що можна постувати, або зовсім не дотримуватися посту, а в тому, що це справа кожного, хто бажає спастися через виконання заповідей і догоджання Богові. Яка цінність нашого подвигу, коли до цього нас змушують якісь зовнішні обставини? Чи варті ми нагороди, якщо утримуємося від скоромної їжі тому, що не маємо можливості її отримувати? «Не хвалять за стриманість від плотських страстей того, хто не може віддатися насолодам плоті через неміч старечого тіла», – повчає святий Василій Великий. Те ж саме стосується і нашого сприйняття посту. Для досягнення чистоти життя, для звільнення від того, що є у нас зайвого і шкідливого, необхідно, щоб не хтось, а ми самі, кожен зокрема, постановили перетерпіти спокуси і не піддатися лукавому. І не тільки пообіцяли Богові виправитися, але і своїх сил доклали до цього розумного самообмеження.

Протоієрей

Ростислав Корчак

ПОДІЇ. Вшанування Героїв

20 лютого, з благословіння Блаженнішого Онуфрія, митрополита Київського та всієї України, у Білогородському благочинні було молитовно відзначено світлу пам’ять Героїв Небесної сотні, учасників революції Гідності, що були вбиті під час мирних протестів на київському Майдані два роки тому. 

Поминальні заходи розпочалися з заупокійної літії за всіма полеглими Героями, яку очолив благочинний Білогородського благочиння протоієрей Ростислав Корчак. У молитві до Господа були піднесені прохання про прощення усіх земних провин, свідомих чи несвідомих, вчинених загиблими, дарування їхнім душам вічного спокою та життя небесного. 

У своєму слові, зверненому до усіх присутніх, отець благочинний наголосив, що подвиг Героїв Небесної сотні невмирущий, адже, як вчить нас Господь, немає більшої любові і більшої гідності, як у час небезпеки віддати своє життя за спасіння та свободу своїх близьких, за свою державу і свій народ.

СТАРОДАВНЯ КУХНЯ. Капуста з горохом

Традиційна капуста з горохом належить до тих страв, які помалу відходять в історію. А ще ж зовсім недавно наші діди та батьки не уявляли собі життя без цієї ситної та невибагливої страви. Для її приготування навіть існував спеціальний пристрій, котрий називався верцюх. Це була довга палиця, зроблена зі стовбурця молодого дерева, на одному кінці якої залишались частинки гілок. Така собі старовинна версія міксера. Ще ця страва називалась весільною капустою.

Щоб приготувати капусту потрібно:

• квашеної капусти – 6 склянок

• гороху (сухого) – З склянки

• пшона – 1 склянка

• олії – 6 ст. ложок

• цибулі – 2 шт.

• яблуко – 1 шт.

• перець гіркий

• сіль, цукор

Намочити на 12 год. промитий горох. Капусту відтиснути від зайвого соку, залити водою удвічі більшим об’ємом та поставити варити не менше однієї години, щоб квашена капуста стала м’якою. Пшоно промити у кількох водах та залити кип’ятком на 3 хвилини. Коли капуста звариться, половину вийняти, відтиснути і використати як начинку для вареників. До решти капусти додати замочене пшоно, дрібненько порізане яблучко, все гарненько розварити. Горох вистачить залити літром води. Зварений горох розбити верцюхом та перетерти через сито. З’єднати зварену з пшоном капусту з розколоченим горохом, посолити, поперчити, додати цукру, лаврового листка, чебрецю та кмину, ще деякий час проварити. Цибулю порізати напівкружальцями та підсмажити на добрій олії, для запаху додати в кінці кілька ложок лляної. Подати капусту з горохом у глиняних мисочках, зверху щедро полити смаженою цибулькою.

БІБЛІЯ ДЛЯ НАЙМЕНШИХ. Падіння Єрихону

Господь допоміг Ісусові Навіну ввести народ єврейський в Землю Обітовану. При вступі в цю землю євреям потрібно було перейти річку Іордан. За вказівкою Божою, Ісус Навін звелів священикам внести Ковчег Заповіту в річку. Тількино вони вмочили ноги у воді, як річка розступилася, вода зупинилася стіною, і весь народ перейшов по сухому дну. Перейшовши річку Іордан, євреям потрібно було здобути місто Єрихон з височезним і добре укріпленим муром. Ісус Навін, з веління Божого, наказав священикам в супроводі воїнів і народу з Ковчегом Завіту обходити місто довкола протягом семи днів.

Перед тим, як вони мали обходити стіни Єрихону, Ісус Навін сказав їм: «Не вигукувати, щоб вашого голосу не було чути». Так обійшли один раз навколо стін Єрихону, потім Ісус Навін привів їх назад до наметів їхніх. Наступного дня Ісус Навін наказав народові і священикам знову обходити стіни Єрихону, і так повторювалося щодня. Протягом шести днів вони обходили стіни міста, повертаючись щораз до свого табору.

По шести днях Ісус Навін наказав ізраїльтянам піднятися на світанку. Вони обійшли як завжди місто, але не було звичного наказу Ісуса Навіна повернутися до своїх наметів. Сім разів вони обійшли місто, і витратили на це весь день. Коли вони обходили місто сьомий раз, Ісус Навін сказав народові: «Коли священики засурмлять, вигукніть, тому що це місто Бог віддав до наших рук. Ви швидко заволодієте ним. В Єрихоні ви знайдете велике багатство, але нічого не чіпайте. І срібло, і золото, і посуд мідний і залізний нехай буде святинею Господеві і належить до скарбниці Господньої».

Тількино народ почув звуки труб, вигукнув тоді він гучним голосом, і впала вся стіна міста, і весь народ пішов до міста, кожен зі свого боку, і взяли місто. З допомогою Божою Ісус Навін за шість років завоював усю Землю Обітовану і розділив її між дванадцятьма колінами роду ізраїльського.

Всі дні життя Ісуса Навіна Господь був з ним і слава його поширювалась по землі.

ЧУДОТВОРНІ ІКОНИ ТА СВЯТІ. Чудотворна ікона Божої Матері «Несподівана радість» (день вшанування 22 грудня)

Історія. Неможливо прожити в цьому світі без скорбот, але й справжньої радості без них не буває. Мудрі кажуть: у стражданнях шукайте щастя. Непрості слова, як їх зрозуміти? Відповідь – в історії про чудотворну ікону Богородиці «Несподівана радість», яку доніс до нас святитель Димитрій, митрополит Ростовський.

Був один чоловік, недобрими справами позначав він дні свої. Попри це, ніколи не забував молитися перед іконою Божої Матері. У котре зібравшись на гріх, за звичкою підійшов до ікони. «Радій, Благодатна», – тільки й встиг вимовити слова Архангела Гавриїла, чоловік як онімів, приголомшений побаченим. Зображення на іконі ожило, у Богонемовляти, Якого тримала Діва Марія, тіло вкрилося кривавими ранами. Охоплений жахом грішник впав долілиць і закричав: «Хто це зробив?!» І почув слова Богородиці: «Ти і подібні до тебе грішники. Ви розпинаєте Сина Мого і ображаєте Мене беззаконними справами своїми, а потім ще й осмілюєтесь називати Мене Милосердною Матір’ю». Облився нечестивий муж гіркими сльозами. «Помилуй мене, – просив Богородицю, – прости нерозумного. Благай за мене Сина Свого». І Богородиця мовила до Сина: «Прости його за все, що він вчинив». Мовчав Предвічний Син. А грішник благав перед іконою: «Помилуй мене, о, Мати Милосердна. Нехай не пересилить злоба моя невимовної благості і милосердя Твого! Ти єдина надія і пристановище всім грішникам. Зглянься на милість, Преблагословенна Мати. Вимоли мене в Сина Твого і Творця мого!» І от, коли чоловік, відчуваючи великий тягар гріхів своїх, зовсім було зневірився, долинули до нього слова, то були слова прощення. «Нині прощаються йому гріхи його заради Тебе», – промовив Божественний Спаситель до Своєї Матері.

Безмежне милосердя Боже і несподівана радість осяяли серце прощеного грішника. Кинувся він до ікони, став цілувати рани Спасителя, Якого розп’яли на хресті за гріхи людські. А попереднє гріховне життя чоловік полишив назавжди, став жити побожно і до кінця своїх днів невтомно зі сльозами славив Заступницю роду людського, молитвами Якої була дарована йому вже неочікувана і несподівана радість – прощення гріхів. А люди відобразили цю історію на іконі, яку так і назвали «Несподівана радість». Стала ця ікона у великому шануванні серед віруючих і прославилася чудесами. А списки з цього святого образу знаходяться майже в кожному православному храмі.

Молитовна традиція. Перед іконою Пресвятої Богородиці «Несподівана радість» моляться за прощення особливо важких гріхів, про дарування покаяння, про зцілення глухоти і хвороби очей, про навернення заблуканих.

АЗИ ПРАВОСЛАВ’Я. Причастя (пам’ятка християнину)

Православному християнину, який бажає приступити до святого Причастя, належить пам’ятати, що для того, щоб причастя було прийняте «на суд і осудження», необхідно виконати ряд суттєвих і дисциплінарних умов. Дисциплінарні умови являються строго обов’язковими і в особливих випадках (наприклад, хвороба, небезпечна або важка життєва ситуація і т. д.) корегуються або навіть зовсім не виконуються. Однак православним християнам належить пам’ятати, що для вироблення цих дисциплінарних умов послужив великий досвід життя Церкви, і тому за звичайних обставин ця зовнішня підготовка (сповідь, участь у богослужіннях, піст, виконання молитовного правила і т. д.) все ж являється обов’язковою.

Усвідомлення сенсу. Людина повинна цілком усвідомлювати, куди і навіщо вона прийшла, а саме: вступити у Богоспілкування, стати причасником Божества, з’єднатися з Христом, прийняти Вечерю Господню для свого освячення і очищення від гріхів, а не виконувати релігійний обряд.

Щире бажання. Людина повинна мати абсолютно щире бажання з’єднатися з Христом. Це бажання мусить бути з’єднане зі Страхом Божим (благоговіння до святині) і бути чужим до всякого лицемірства: «Початок премудрості – Страх Господній» (Притч. 9, 10).

Душевний мир. Людина, яка підходить до Святої Чаші, повинна мати душевний мир. В стані злоби, ворожості і ненависті віруючій людині підійти до Таїнства неможливо. Господь сказав: «Отже, коли ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти

тебе, залиш там дар твій перед жертовником і піди перше примиритися з братом твоїм, і тоді прийди і принеси дар твій» (Мф. 5.23-24).

Церковність. Людина не повинна порушувати церковні канони, які відлучають її від Причастя і Церкви, тобто знаходитися в допустимих Церквою рамках віри і морального життя, так як «благодать дарується тим, які не порушують меж віри і не порушують передань отців». А у випадку відступлення від віри і вчинення смертних гріхів, з’єднатися з Церквою в Таїнстві

покаяння.

Напружене духовне життя. І, насамкінець, остання, і дуже суттєва умова. Християнське життя неможливе без постійної внутрішньої боротьби християнина між старою людиною з пошкодженою гріховним життям природою, і новою людиною, народженою у Христі в Таїнстві Хрещення. Напружене духовне життя включає в себе постійне самовипробування і боротьбу з гріхом, виконання заповідей Христових і вчинення добрих справ. Із цієї суттєвої умови беруть свій початок наступні дисциплінарні умови, які пропонуються Церквою для того, щоб вести правильне духовне життя.

Літургічний піст. Перед причастям за древньою традицією Церкви необхідний так званий літургічний піст, який полягає в тому, що з опівночі напередодні перед причастям нічого не їдять і не п’ють, оскільки прийнято приступати до Святого Причастя натщесерце.

Сповідь. Традиція Православної Церкви вимагає обов’язкової сповіді перед  причастям. «Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі, не думаючи про тіло Господнє. Через це багато з вас немічних і недужих і чимало часто вмирає» (Кор. 11.29-30). Сповідь передпричастям може відбуватися напередодні ввечері або під час літургії. Підходити до причастя без сповіді суворо забороняється.

Тілесний піст. Той, хто бажає причаститися, зобов’язаний достойно підготуватися до цього Святого Таїнства. В дні підготовки, якщо дозволяють обставини, належить відвідати богослужіння в храмі і більш старанно виконувати домашнє молитовне правило. Засобом до такого більш сконцентрованого духовного життя являється піст (говіння): тілу призначається утримання і обмеження в їжі (м’ясній і молочній). Тілесний піст перед причастям, зазвичай, складає сім днів (з вагомих причин – три або, в крайніх випадках, – один день), і загальне правило тут таке: чим рідше людина причащається, тим строгішим і довшим має бути піст тілесний, і навпаки. Міра тілесного посту також обмежується сімейними і соціальними обставинами. Слід відмітити, що для християн, які дотримуються одноденних і багатоденних постів, під час Світлої пасхальної сідмиці тілесний піст як правило повністю відміняється.

Участь у богослужінні і домашня молитва. Так як храмове богослужіння дозволяє краще підготуватися до літургії, здоровій людині напередодні причастя потрібно постаратися прийти до храму і помолитися з усіма на вечірньому богослужінні. Домашня молитва включає в себе, крім звичайних ранкових та вечірніх молитов, читання послідування до Святого Причастя – канон звечора, а наступне послідування слідом за ранковими молитвами. Церковна традиція передбачає також читання трьох канонів: покаянного до Господа, молебного до Пресвятої Богородиці і канону ангелу-охоронителю (обов’язковим вважається їх прочитання в разі відсутності на вечірньому богослужінні). Бажаючі можуть прочитати також і інші молитви, наприклад, акафіст Ісусу Найсолодшому або Божій Матері.

Тілесна чистота. Існують певні вимоги до тілесної чистоти чоловіків та жінок: їм належить напередодні причастя відмовитись від тілесних шлюбних відносин. Також без гострої необхідності слід утримуватися від причастя жінкам під час жіночих днів і сорокаденного післяродового періоду. Для прийняття сповіді і причастя необхідно без запізнення прийти на ранкове богослужіння: часи і літургію. Також забороняється після причастя залишати храм до закінчення богослужіння.

ПИТАННЯ – ВІДПОВІДЬ. Чому Православна церква вважається істинною Церквою і в чому відмінність від Неї інших конфесій?

Що можна сказати про грекокатолицизм, або уніатство (релігійна течія, що виникла в 1596 р. внаслідок зради частиною єпископату Православної Церкви і приєднання, або унії, до Римської Церкви)? Скажемо словами незабутнього мученика за єдність Церкви протопресвітера Гавриїла Костельника (1886-1948 рр.): «За 400 років християнство з малої єврейської громади стало святовою релігією. За 400 років магометанство стало небезпечним суперником християнства. За 400 років протестантизм усадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Брестська унія?» Унія не добилася нічого і стала тим лихим насінням, котре внесло розбрат і ворожнечу на нашу землю. Вона поділила наш народ. Православні українці у XVI ст. через зраду деяких своїх єпископів стали жертвою експансії Ватикану та католицької Польщі. Всім давно відомо, як запроваджувалася унія – єпископам пообіцяли місця у польському сеймі та інші привілеї, пообіцяли їх зрівняти з католицькими біскупами. Але на унію неї було згоди ні патріарха Константинопольського (в юрисдикції якого знаходилася тоді Київська митрополія), ні інших Православних патріархів, ні навіть самого віруючого народу, що мешкав у Речі Посполитій. Людей взагалі ніхто не питав, у якій вірі вони хочуть перебувати. Рішення про унію з Римом приймалося таємно в обмеженому колі єпископів-зрадників. А вже потім унія насаджувалася «огнєм і мечем». Єдиного (!) «святого» греко-уніатської церкви Йосафата Кунцевича було вбито за вкрай жорстоке пригноблення православного люду.

Потрібно сказати, що одним з головних мотивів козацького повстання 1648 року під проводом Богдана Хмельницького було релігійне питання. Козаки категорично виступали проти унії і на всіх звільнених від польської шляхти землях України не було жодного уніатського храму. Тож не дивно, що греко-катольцька чи уніатська церква закріпилася на тих теренах України, що перебували під польською окупацією і де Православна Церква була переслідувана.

Але цим не вичерпується розмова про відхід від церковної єдності. Знаємо, що на сьогоднішній день у Православній Церкві в Україні існують розколи: Автокефальна церква і так званий «Київський патріархат». Церковні розколи в Україні розпочалися ще у 20-х роках ХХ ст. за активної підтримки радянської влади, яка прагнула у такий спосіб ослабити Церкву. Перших «автокефалів» формації Василя Липківського люди називали самосвятами, оскільки в них не було жодного канонічного (законного) єпископа і вони самі себе висвячували. Втім, це блюзнірство продовжувалось недовго. Розчарувавшись в автокефалах, радянські спецслужби розпустили цю «церкву». Новітні розколи почали виникати вже з проголошення державної незалежності України в 90-х роках ХХ ст. Деяким політикам захотілося мати «незалежну», тобто кишенькову і керовану церкву. Шляхом державної підтримки, а саме – легалізації позбавлених за церковні злочини священного сану кліриків Української Православної Церкви, було утворено «Київський патріархат», який очолив згодом позбавлений сану Філарет Денисенко. Жодна Православна Церква в світі (ні Єрусалимська, ні Болгарська, ні Грецька, ні будь-яка інша) не визнають цих розкольницьких угрупувань і не вважають їх Церквою. З ними ніхто не співслужить на богослужіннях, а «таїнства», здійснені ними, вважаються безблагодатними, тобто не дійсними. Що це означає? А те, що хрещення у розкольників – не є хрещенням, вінчання – не є вінчанням, а похорон – не є похороном. Чому? Тому, що благодать Святого Духа не діє через священнослужителя, який розірвав єдність з Церквою. На жаль, справа автокефалії підтримується не зусиллями віруючих людей, а активним втручанням людей нецерковних, здебільшого політиканів і різних радикалів, які мають з цього свою вигоду. Але нечистими руками нічого чистого і святого побудувати не можна.

Отже, Церква Христова – ОДНА. І храми є тільки тоді місцем спілкування людини з Богом, коли належать до Церкви Христової, а не до якогось відхилення від Церкви. Тому теза «Бог один, немає різниці в якому храмі Йому молитися» є не просто хибною, вона свідчить про те, що людина, яка сповідує цю тезу, зазнала «згибелі корабля в вірі» (1 Тим. 1.19). Церква Христова за кожним богослужінням молиться «за з’єднання усіх». Але ця єдність повинна відбуватися не на політичній чи національній платформі, а на Заповідях Божих, на основі Святого Письма і Святого Передання. Тоді ми будемо єдині у вірі і матимемо одну Церкву.

ПРИТЧІ. Хліб з маслом

Одне подружжя прожило разом тридцять років. В день тридцятиріччя дружина спекла хліб – вона пекла його зранку щодня. За сніданком жінка розрізала хліб, намазала обидві половинки маслом і, як і раніше, зібралася передати чоловікові верхню частинку. Але на півдорозі рука її зупинилась…

Вона подумала:

- В цей день я хочу сама з’їсти вершок хліба. Я тридцять років про таке мріяла і заслужила його: була гарною дружиною, виховала прекрасних синів, підтримувала в будинку чистоту і порядок.

І вона передала чоловікові спідню частинку хліба. Такого вона собі ніколи не дозволяла протягом тридцяти років спільного життя.

А чоловік взяв хліб і, усміхнувшись, сказав:

- Який неоціненній подарунок ти зробила мені сьогодні. Я з дитинства люблю спідню, підпечену частинку хліба. Але завжди вважав, що вона по праву належить тобі.

НАШЕ БЛАГОЧИННЯ | ВИХОВАННЯ. Тату і пірсинг – що далі?

У наші дні одним з наймодніших способів «прикрасити себе» стали татуювання і пірсинг. Цю моду породили кінозірки, естрадні співаки та глянцеві журнали. Молодь з бажання бути «не схожими» на інших стала малювати на своєму тілі різні символи, вішати сережки на самі різні частини тіла: ніс, вуха, губи, брови тощо. Навряд чи більшості молоді відомо, що тату – явище давнє, яке існує тисячами років у нехристиянських народів і племен. З найдавніших часів в Африці, на Середньому Сході і в Південній Азії жінки наносили на свої тіла зображення, які, як вони вірили, повинні були відганяти зло і притягувати щастя. У Таїланді буддійські ченці татуюють своє тіло, бо вважають, що це єднальна нитка між віруючими і стародавніми жерцями.

Бажаючим зробити собі татуювання або пірсинг не завадило б знати, що ці процедури не тільки болючі, але й небезпечні і приводять у ряді випадків до серйозних проблем, насамперед до вірусних (гепатит В, С, СНІД) і бактеріальних інфекцій та алергічних реакцій. Деякий час тому преса повідомляла про випадок з італійкою, яка мало не загинула через звичайний пірсинг на вусі. У неї не було щеплення від гепатиту і вона впала в глибоку кому. Життя їй врятували тільки ціною пересадки печінки.

У колишні часи тих, хто робив собі татуювання, вважали аутсайдерами, представниками якоїсь субкультури. Сьогодні індивідуалістична гіперкультура укупі зі споживацькою культурою формує у молоді бажання безперестанної персоналізації, спосіб життя «я особливий».

Унікальним кожну людину робить не його зовнішність, а його внутрішній світ. Ми неповторні, тому що кожен з нас по-особливому відчуває, мислить і переживає. Якщо ми незадоволені собою, недостатньо займатися лише зовнішньою тілесною оболонкою.

По-справжньому зміна відбувається тоді, коли людина націлена на самовдосконалення і гармонізацію своїх внутрішніх можливостей з життєвою метою. Й сама мета – не остання в цих змінах.

Можна було б сприймати прості пояснення, що це, мовляв, всього лишень мода, епатаж, але слід пояснити приховану причину подібних дій: глибокі зміни зовнішності часто супроводжуються зміною в поведінці. Ми починаємо грати ту роль, яка відповідає нашому образу. Якось цього літа мені довелося стояти в черзі за дівчиною років 24–28. На лівому плечі у неї було кольорове татуювання рогатого звіра з копитами і свинячим рилом. Я не можу свідчити про її автоагресію, однак мені було дивно, що люди вже наносять на себе не троянди, але зовсім нежартівні речі.

Молодим людям потрібно б пам’ятати про те, що життя – не вічна молодість, а літні люди з татуюваннями виглядають смішно. Зведення татуювань – операція непроста, недешева і не позбавлена ризику. Сережку з носа завжди можна вийняти, а от видалити татуювання практично не можливо.

Батькам варто пам’ятати, що наші діти, коли виростуть, будуть згадувати не про те, як ми їх вдягали, а про те, як допомогали у їх саморозвитку, боронили від неправильних вчинків.

За вченням Православної Церкви і Святих Отців кожен знак або зовнішній символ несе в собі ту енергію, носієм якої є позначуваний цим символом предмет або людина. Духовно немає ніякої різниці в носії цього символу: паперовий він чи електронний, карта, креслення лазером чи чорнилом, імплантант, наклейка чи тату з пірсингом. Буває йде молода людина, а на її футболці непристойний заклик англійською написано.

Отож перед тим як прикрасити себе або свою дитину, змалюймо собі майбутнє та наслідки.

Олександр Мартін

ПАСТИРСЬКЕ СЛОВО. Бюро ритуальних послуг?

Не секрет, що людська праця буває невдячною, гірше, коли вона стає нікому не потрібною. Церква тут не виняток. Адже в Церкві трудяться люди. Церква – це синтез Божої і людської праці. Правильніше сказати, що в Церкві ми співпрацюємо з Богом і ця співпраця може бути різною: ефективною і малоефективною, однак, завжди важкою. Часто ми самі ускладнюємо цю працю. Пригадую біблійну історію про працю ізраїльтян в Єгипті. Коли Мойсей попросив фараона звільнити єврейський народ від цієї рабської праці, то у відповідь єгипетський уряд вирішив ще більше її ускладнити. «Не давайте їм соломи для виготовлення цегли», – наказав фараон. І євреї, аби виробляти цеглу, вимушені були ще й самі збирати для цього солому, що робило і без того важку працю ще тяжчою. Я прекрасно розумію тих давніх євреїв тому, що в наш час сучасним священикам нерідко доводиться займатися тим самим – виробляти «цеглу без соломи». Цебто служити служби у напівпорожніх храмах, чи робити безліч інших церковних справ майже без допомоги своїх парафіян. Якщо на Літургію приходять декілька десятків парафіян, то на вечірню відправу – лише декілька.

І от я собі думаю: а що буде далі? Для кого ми трудимося і кому це треба? Можливо, хтось мені заперечить: «Таж ми служимо Богові. Яка різниця скільки людей приходить в храм?» Так, справді, ми служимо Богові, але з людьми і для людей. Хіба Бог чогось потребує від нас? Тільки нашої віри і сердечної участі у служінні Йому. Але про яку віру ми можемо говорити, коли в нас немає часу для прославлення Бога і подяки Йому через участь в богослужінні. Коли ми зрештою зрозуміємо, що все це потрібно нам! Невже не можна поставити перед собою питання: якщо не я, то хто? Хто підтримає мою Церкву, крім мене?

Вочевидь, що ніщо на світі не може існувати само по собі. Господь заснував Свою Церкву і дав її в наші руки. Ми є Церква! Допомагаючи Церкві, ми допомагаємо самі собі. Хтось прийшов співати у хор, хтось прийшов, аби зробити якусь пожертву, хтось допоміг вирішити адміністративні чи господарчі питання, хтось прийшов помолитися за мир і спокій в громаді і державі. І так робимо одну спільну справу – Літургію. Але ж та справа не зрушиться з місця, коли в церкву не ходитимуть люди, коли храми стоятимуть порожніми, а священик не знатиме, що йому робити: заплатити за кому на послуги в храмі чи годувати свою родину. Багато хто не любить, коли в церкві говорять про гроші. Але від цього нікуди не дінемось. Фінансова відповідальність завжди має дві сторони: духовну і матеріальну. Як приємно бачити ошатний храм, відремонтований, чистий, прикрашений, теплий взимку і прохолодний влітку. Але ж всім зрозуміло, що на все це потрібні кошти і немалі. 

Те саме стосується і тих осіб, які трудяться в церкві, виконують пастирську, адміністративну чи господарчу роботу. Вони теж заслуговують на відповідну винагороду. В цьому і полягає наша матеріальна відповідальність як членів тої чи іншої релігійної громади – підтримати їх. А щодо духовного аспекту цього питання, то він ще більш важливий: ми підтримуємо Церкву фінансово для того, щоб мати духовних вчителів і лікарів, провідників, які віддають все своє життя і сили потребам народу Божого. Звичайно, це ні в якому разі не означає, що добра праця священика залежить від розміру гаманця його парафіян, чи, що духовні потреби людини можуть бути задоволені тільки в тім випадку, якщо вона за це заплатить. Зовсім ні. Борони нас Боже від таких «служителів Церкви» і від такого стану, коли благодатні святі речі ставляться на комерційний потік. Одначе бувають, і нерідко, інші крайнощі, коли жертовна праця священика ніяк не оцінюється, в буквальному розумінні. Коли священики вимушені більшість свого часу віддавати на пошуки «хліба щоденного», працювати на світських роботах чи деінде, бо громада не в змозі, або й не хоче їх підтримувати. Чуються навіть пропозиції, аби всі священики мали світське працевлаштування, а церковними справами займалися у вільний від роботи час. Що тут скажеш? Всі ми знаємо, що є певні професії, які словом «робота» навіть не назвеш. Такій праці більше підходить слово «служіння». Це безумовно військовики, вчителі, лікарі і, звичайно, священнослужителі. Вони не можуть просто працювати, вони віддаються своїй праці цілком. Ця праця забирає у них не якийсь час, а все життя. Невже хтось серйозно міг би погодитись, аби наші лікарі чи вчителі, наші військовослужбовці працювали на якихось інших дохідних роботах, а нас лікували, вчили і захищали у вільний від роботи час, і то задарма? Звичайно, це видається безглуздям. Бо, аби бути добрим фахівцем, якому можна довіритися, треба витратити багато часу на підготовку і віддаватися своїй справі до кінця, ні на що не розмінюючись. Так і священик мусить пильнувати те, до чого покликав його Господь, на що він себе готував багато років. Тож йому так важливо відчувати, що його праця, його служіння комусь потрібні і їх належно оцінюють. Колись, ще за радянських часів, в одному райцентрі активісти прибили на церкві плакат «Бюро ритуальних послуг». Зараз на храмах не висять подібні плакати, але по факту вони стають саме такими «бюро», куди на «обряд поховання» збирається більш-менш солідна кількість «православних християн». І від цього стає моторошно. Адже Христос прийшов на землю заради того, аби ми мали життя, а для багатьох християн Його Церква – це лише місце, куди заходять, щоб когось поховати. Подумаймо: для чого нам потрібна Церква? Так, для єднання з Богом, але не тільки «на тому світі», але вже тепер і зараз. Прагнім до того, щоб наші храми були місцем, де ми живемо Духом, де ми кріпнемо тілом, де ми злітаємо до неба душею.

Протоієрей 

Ростислав Корчак