Славний 1000-літній ювілей від дня небесного представлення хрестителя нашого народу рівноапостольного князя Володимира, який відзначає цьогоріч Україна, спонукує нас замислитись над місцем і значенням цієї дійсно непересічної особи в нашій історії та над тим духовним спадком, який ми від нього отримали. У Х ст., завдяки кн. Володимиру, над Київською землею засяяло світло Христової віри. П’ять віків Київ був для всіх православних, другим Єрусалимом, а Київська митрополія стала духовною матір’ю для всіх охрещених пізніше північних народів. Один із ранніх Отців Церкви – Тертуліан, казав: «Душа людини по природі – християнка». Саме такою виявилась душа нашого народу. Тож поворот князя Володимира не був для наших далеких предків чимось неприроднім або чужим, навпаки, був сприйнятий на диво органічно.
У другій половині ХІ ст. на Київських горах з’являються перші монахи-подвижники і перші промені божественної любові, яка засяяла в глибоких
печерах, преобразили всю нашу
землю. Ми ніколи не зрозуміємо характеру Давньої Русі, не
зрозумівши феномену Печерського монастиря. Він був нашою першою школою, першою
лікарнею, першою мистецькою
скарбницею, зрештою, він був
центром духовного життя.
Монахи монастиря писали лі-
тописи, мирили князів, давали
прихисток знедоленим, творили невпинну молитву за свій
народ. У цьому аспекті формується не лише глибока духовність нашого народу, а і його
неперевершений мистецький,
культурний, освітній рівень,
правова та судочинна системи.
Але найголовніше це те, що у
спадкоємців великого хрестителя назавжди закріпилися непохитна любов до Бога. Народ,
попри всі найтяжчі обставини в
своєму житті, завжди залишався відданим своїй православній
вірі і ніколи не зраджував її.
Дуже швидко вітер зі Сходу
нагнав на нашу державу і Церкву чорну хмару татарського
погрому, котра на декілька століть затьмарила все навколо. І
хоч багато князів і пастирів ду-ховних повтікали від цієї хмари
далеко на Північ, залишивши
свій народ напризволяще, на-
род цей не зламався. Бо зерна
православної віри, посіяні у
його душі рівноапостольним
князем, допомогли згуртуватися
і вижити.
Незабаром, вже із Заходу, вітер погнав нову хмару
польського поневолення, яка
принесла водночас хвилю релігійної нетерпимості. І знову
народ через зраду політичної
і церковної еліти залишився
віч-на-віч із своїм поневолювачем. Але спадок Володимира,
свята православна віра і тут
врятували наш народ від повної
асиміляції винародження.
Зрештою, найсильніший
вітер з Півночі приніс нові
випробування, коли ті, хто
вважав себе також спадкоємця-
ми Володимирового хрещення,
перетворили спадок нашого
хрестителя в інструмент імперської політики. Про так звану
Синодальну епоху церковної
історії, коли справами віри відали формалісти, відверті безбожники, написані цілі томи.
Але навіть ця суха, мов духовна
пустеля, епоха не змогла вбити
паростків живої віри, котрі
проросли всесвітньовідомими
світочами: Паісієм Величковським і Серафимом Соровським,
старцями Глинської і Оптинської пустинь. Це були оазиси,
котрі свідчили про спадковість
віри, про те, що її не може знищити ніщо. Яскравим доказом
цього стала Радянська доба.
Тоді залишки Церкви, що вціліла після декількох хвиль репресій, були поставлені в жорсткі
рамки державного контролю, а
духовенству відводилися фактично функції напівлегальних
чиновників, виконавців треб і
трансляторів політики влади.
Але і ці страшні часи не знищили міцного стержня віри, який
був закладений майже тисячу
років тому. Настали нові часи
і, переживаючи час релігійної
свободи, духовні спадкоємці
святого Володимира переживають також і нові виклики, що
їх невгамовно робить сучасне
ліберальне і постхристиянське
суспільство.
Сучасні масмедіа формують
сталі переконання в тому, що сенсом присутності церкви в
реальному просторі історії є
лише її боротьба за суспільний
вплив. Релігійні лідери входять
до переліків топ-особистостей, публічні богослужінні
втілюються як масові шоу, а
храмові споруди і монастирські
комплекси перетворюються на
елементи туристичного бізнесу.
Іноді Церква сама сприяє такому «іміджу». Чи такий спадок
залишив нам св. Володимир?
Може, наші предки, зберігаючи віру у тяглості традицій і
духовній спадковості поколінь,
бажали, аби ці духовні цінності
загубилися серед різноманіття
«альтернатив» і розчинилися
в хаосі доби споживання?
Звичайно, ми можемо тішити
себе думкою, що ми понад
тисячоліття належимо до великої християнської цивілізації,
що ми нащадки і спадкоємці
Володимира Великого і що
це нас не стосується. Ми не
балансуємо серед альтернатив
духовності і регулярно ходимо
до церкви. Та що з того? Такі
підходи, як і сама зовнішня,
показова релігійність, котру
практикує більшість людей,
зовсім не передбачають живої
віри. Засвоїти певні правила
поведінки в храмі, запам’ятати
православні свята, навіть почати постити, значно легше, ніж
любити ближнього і прощати,
жити за вірою.
Тож нехай ювілей святителя
нашого народу рівноапостольного кн. Володимира застерігає
нас від апатичної закам’янілості і самовдоволення. Як
казав колись своїм одноплемінникам інший Хреститель
Іоан Предтеча: «Не думайте
казати собі: Отець у нас Авраам, бо кажу вам, що Бог може
з цього каміння підняти дітей
Авраамові… Кожне дерево, яке
не приносить доброго плоду,
зрубають і викидають в огонь»
(Мф. 3.9-10). Нехай цей ювілей навчить нас не ховатися від
проблем сьогодення за славним
минулим, бути невпинними і
послідовними в життєвому русі
до Христа, застерігати себе
від повторення пройдених
помилок, а великі здобутки
нашої історії розвивати і примножувати.
Протоієрей
Ростислав Корчак
